Читати книгу - "Списоносці"

— Що тут в ампулі? — стривожився Герендаш, коч уже й сам зрозумів, що там і до чого:

— Ціанистий калій.

— Дайте його сюди.

— Не можу. Це, мабуть єдине ваше прохання, Міклоше, яке я не можу виконати.

Відблиски неонового світла від кінотеатру яскраво замигтіли на вікнах машини, освітили Маріїне обличчя. Воно було бліде і страшне. Дівчина нерухомими очима пильно дивилась на Міклоша.

— Навіть тоді, коли я скажу, що третій шлях уже непотрібний? — спитав Герендаш. — Одержано дозвіл — можете їхати в Угорщину.

— Мощу їхати в Угорщину? — вигукнула Марія і щось перехопило їй горло. — Додому? На батьківщину?

Міклош мовчав. Настала тиша. Тільки дрібний дощик тарабанив по крилах машини. Марія повільно засунула ампулку на місце.

— Ви чуєте? — хрипло промовив Міклош. — В ампулі вже немає потреби.

Очі Марії немов ожили. Вона здивовано глянула в схвильоване обличчя Міклоша.

— Ні, не віддам. Може, вона ще знадобиться мені протягом сорока восьми годин. Потім віддам або розтрощимо її разом. Але доти…

— Викиньте геть з голови свої плани. Навіщо рискувати, коли вже є дозвіл на ваше повернення. Ви тепер у Німецькій Демократичній Республіці —тут ніщо вам не загрожує, а машину можна доставити у Західний сектор. Райнаї повідомлять телефоном, де він може знайти автомобіль. Iвсе! Навіщо ускладнювати справи?

— Не можна, Міклоше. Я повинна повернутися і добути папери.

— Я не дозволяю, Маріє, і можу насильно утримати вас від рискованого кроку.

— Ви не зробите цього, — рішуче промовила дівчина. — Добути мемуари — це не особиста справа. А втім, може, в якійсь мірі і особиста… Я не хочу повертатись на батьківщину з порожніми руками.

Міклош не відповів.

Коли знову під'їхали до Північного вокзалу, було вже пізно. Прохожих стало менше. В світлі автомобільних фар виблискував мокрий асфальт. Ішов дощ.

— А тепер ми розстанемося, — намагаючись посміхнутись, сказала Марія. — Поцілуйте мене… на прощання. — І, не чекаючи відповіді, вона ледь торкнулася уст Міклоша. — А тепер ідіть. — прошепотіла Марія, — я буду сильною і дуже обережною.

В той час, коли Міклош увійшов у свій номер в готелі, чорний «оппель» під'їхав до гаража грюневальдської вілли.

Марія здавалась холодною і гордою. Зовні ніщо не виказувало її нестримного внутрішнього хвилювання. Вона зняла рукавички і відразу попрямувала до Вехтера. Німець підвівся з-за робочого стола і за звичкою незграбно кивнув головою вітаючись.

— Пан полковник дав вам вказівку виготовити ключ?

— Так, — відповів Вехтер.

— Я прошу, Вехтер, робіть його уважно і точно. Людина, якій доведеться працювати цим ключем, не матиме часу морочитися з ним… Усе повинно йти як по маслу.

— Ключ зробити не важко, аби відбитки були добрі.

Говорив він, як завжди, з холодною байдужістю і коректною ввічливістю. Марія дістала коробочку і віддала Вехтеру. Він одкрив її і обережно вийняв застиглі шматки воску. Потім поклав їх на стіл і, взявши лупу, почав розглядати.

Марія переживала справді критичні хвилини, але вдіяти нічого не могла: змушена була зробити цей ключ у Вехтера.

Дівчина пильно стежила за пруссаком, який схилився над відбитком. Пораючись у сумці, Марія стискала пальцями невеличкий пістолет з перламутровою ручкою. Тільки помітить, що Вехтер запідозрив щось, — ані хвильки не вагатиметься. Один заряд у стволі, два — в магазині. Цього вистачить.

Немає сумніву, Вехтер не тільки технічний працівник у цьому домі, але й довірена особа Гелена. Хто знає, де кінчається поле його діяльності? А що коли він уже робив такий ключ, щоб за дорученням Гелена перевірити сейф Райнаї? Якщо це так, то пруссак відразу ж може впізнати відбиток — пам'ять у нього непогана. Тоді все загинуло. І чого він так довго розглядає відбиток, чому мовчить цей мерзенний тип?

На облиті Вехтера нічого не можна було прочитати. Він ретельно, з властивою йому поважністю розглядав відбитки, як годинникар розглядає механізм годинника, перш ніж почати лагодити його.

Нарешті, Вехтер обережно поклав на стіл лупу і відбитки.

— Відбитки бездоганні, — вимовив він. — На коли вам?

— На ранок! Можна?

— Буде зроблено.

— Ранком я зайду. Вехтер мовчки вклонився.

«Зайду раненько, щоб він не встиг передати ключ Райнаї», — подумала Марія, виходячи з гаража.

— На добраніч вам, Вехтер, або вірніше — доброї праці.

Коли Марія збігла по сходах наверх, її зустрів Райнаї. Він стояв на порозі свого кабінету одягнений по-домашньому.

— Я почув, що ти приїхала, зайди до мене ще накілька хвилин.

— Зараз, дядьку Акош. Ви дасте мені щось поїсти? Я страшенно голодна.

— Заходь, заходь, — запрошував він Марію, — але в мене є тільки печиво.

— Більше нічого й не треба. Я так змерзла, надворі холодна, неприємна погода.

— То, напевне, й випити хочеш? — буркнув Райнаї, посміхаючись і поставив на стіл печиво й пляшку вина.

— Ну, які новини, що ти зробила? — спитав він, наливаючи вино.

Марія сіла в крісло, відкусила шматочок печива і вихилила чарку.

— Дядьку Акош, я була дуже старанною. Багато дечого зробила. Розмовляла з Інгрідою і з Арнольдом. Дала їм відповідні вказівки. Арнольд обіцяв відповісти післязавтра. А Інгрід спочатку треба викликати по телефону, бо вона повинна обміркувати свої можливості.

— Ця жінка завжди все ускладнює…

— Ускладнює, проте працює.

— Правильно. Але мене інколи нервує її педантичність.

— Дядьку Акош, я вже казала вам не раз, що не зовсім добре, коли жінка підтримує зв'язок з жінкою. Для чоловіків у мене є така зброя, як романтика і жіночі принади, а з жінками все це ні до чого…

— Доню моя, але ж Інгрід — стара діва…

— Не така вже й стара, — обірвала його Марія, — всього п'ятдесят років. Сьогодні у своєму дощовику вона