Читати книгу - "К7"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
3
Після трьох тижнів я одержав вістку, що Семен вертається. Я виїхав на летовище в щасливому настрої.
«Щоб радість життя була повною, — думав я, їдучи автом, — потребую дівчини. Але звідки її взяти?»
Говорив я на цю тему з однією тіткою.
— Ти ніколи не одружишся! — сказала твердо.
— Чому? — спитав я лагідно. — Чей же в книжках пишуть, що завжди кожний знайде свою кожну.
— А ти книжок не читай, тільки слухай мене. У книжках усякі дурниці пишуть!
З дальшої розмови виявилося, що це тому, ніби жодна мене не схоче, бо я непотріб. Га-га-га!
Літак прилетів точно, і ми мчали прямо до дядька.
— Наказ виконав. Можемо починати! — це були перші слова Семена.
Цілком зрозуміло, що я не знав, ні який наказ він виконав, ні що можемо починати.
— Сідайте! — сказав дядько і, взявши із стола щось у роді мікрофону, заговорив: — Три мокки і три коньяки!
— Це щось нове? — поцікавився Семен.
— О, так! Знаєш, я для відпочинку розважався смішними винаходами. Це атомовий кухар!
За хвилину відкрився невеличкий отвір у стіні, і з нього висунувся піднос з замовленими напитками.
Ми смакували розкішну каву і ще розкішніший коньяк. Опісля дядько закурив сигару, вмостився вигідно в м’якому кріслі, і тоді Семен почав розповідати.
— Завод невеликий, яких двадцять робітників. Адміністрація добре наладнана. Машини найновішого типу. Продукують металеві збірники масовою системою, розміром від п’яти до двадцяти літрів.
— Околиця?
— Невеличке місто, чужинців мало. Руського духу не чути. Ще ні один москаль туди не заходив.
— Можна здружитися з жителями міста?
— О, так! Я сам познайомився з шефом департаменту внутрішніх справ, людина привітлива і права. Рауль зветься.
— Околиця міста? Край?
— Гори, рівнини слабо заселені. Автострад три, доріг небагато.
— Є ще інша металева індустрія?
— Є, але не багато.
Дядько в задумі димив сигарою. Мені було дивно, навіщо мене сюди покликали, коли я ні знавець бляшаних збірників, ні географ. Може, і спитав би їх, але дядько почав:
— Поїдеш туди, купиш завод і залишишся там два-три роки. Треба придумати щось, бо люди будуть розпитувати, куди ти дівся. Це я вже щось затію. Може, ми нібито посварилися, і ти пішов собі від мене геть, або я нагнав тебе, побачимо. Маєш яких друзів, яким ти повинен сказати, що покидаєш місто?
— Ні-і. Ні, не маю.
Дядько відчув вагання в голосі й насторожився.
— Семене, кажи правду!
І звернувся до атомового кухаря:
— Три кави і три коньяки!
Це мені сподобалося.
А до Семена:
— Ти мені кажи правду! Гаська?
Семен підвів брови.
— Гаська! — відповів дивним голосом.
На щастя, атомовий кухар обслуговував швидко, і ми вже сьорбали гарячу каву.
— Пам’ятай, Семене, відсьогодні між нами не може бути ніяких недоговорень, ніяких притаєних справ. Ворог має засоби без обмежень, і такі ж можливості. А нас є поки що тільки три, — він глянув на мене, — і нікого більше. Напевно знайдуться ще інші противники у світі. Мусимо бути надзвичайно обережні! Мусимо знати один про одного все, до найменших подробиць!
Семен притакнув, і я за ним, хоч не був певен, чи дядькові слова відносилися теж до мене.
— Далі, встановиш на заводі безпеку проти підслуху і підгляду електронною системою. Не забувай, що давніше і стіни мали вуха, а сьогодні то й крізь них бачити можна. Провір діяння наших самовистрільних пістоль і не забувай, що вони наша таємниця. На здоров’я!
— А тепер справа твоєї Гаськи! — сказав дядько і призадумався. — Це справа в наших умовах нелегка. Але маєш щастя, хлопче, бо дівчина з доброго роду. Можна не одне довірити. І хто знає, чи не добре було б… гм… нас три таки замало до такого діла!
Він глянув на мене допитливим зором, наче б розраховував, до чого я, непотріб, можу йому в цьому випадку пригодитися. Я трохи охляв був від довгого сидіння, тож негайно наструнчився, прибрав енергійний вираз обличчя, та, на жаль, запізно, бо дядько вже звернувся до Семена:
— Там, на заводі, ти будеш сам, а це теж недобре! Ну, побачимо, побачимо! Не знаєш, чи її батько дома?
— Не знаю, ми просто з летовища!
Я не втерпів:
— А, може, і я до чогось придамся вам…
Дядько навіть не глянув на мене:
— На тебе ще прийде час!
Це було все. Не розумію, пощо покликали і мене на цю нараду, хіба щоб випити з ними коньяку й кави.
Другого дня ми удвох пішли до Гаськи. Дівчина стрибнула до Семена від несподіванки й повисла з радости на його раменах. А я стояв сам і не знав, що з собою зробити. Приловив себе, що посміхаюся недоречно.
— Здорові були! — сказав до нас інженер і далі заглибився над своїми планами.
А Гаська лепетіла:
— Знаєш, Семене, що мої батьки придумали сьогодні? Вперлися, що я повинна пізнати інші країни й народи, отже слід мені студіювати в якомусь закордонному університеті. А мені не хочеться!
«Ага, — подумав я, — уже знають про Семена. Хочуть наладнати так, щоб розлука не була дуже болісна».
Семен зітхнув:
— Прийшов я тобі сказати, що мушу виїхати у тропічну країну. Дядько вклав великі гроші в металеву індустрію і висилає мене туди.
Гаська обвела Семена здивованим поглядом.
— Як? Твій дядько має стільки фабрик і ще придбав одну більше?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «К7», після закриття браузера.