Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

Доулд насупився. Зараз саме слід переключитися на милування краєвидом і втішатись одним, що отой триклятий ХТОСЬ не зумів вирвати його таємницю і цього разу. І тепер знову може послати його кудись подалі — від че піть ся!

Все ж таки Гренд Доулд відчував у собі дискомфорт. Напевне, винен той металевий голос, що казна-звідки з’явився усередині.

ХТОСЬ знає про тебе більше, ніж ти думаєш…

Раніше, і то правда, по тілу бігав лише полохливий заєць з рожевими, вічно заплаканими очима. Гренд навіть знав, де він ховається. Це ж так просто, — можна намацати трикутну порожнину по центру між ребрами (Доулд притиснувся грудьми до керма) і тиснути, поки клаповухий не зайорзається з переляку та не втече за грудну клітку і вже там продовжить своє марудне тремтіння. Ніколи заєць не базікав з Гренд ом, хоча жив у ньому скільки себе пам’ятає, хіба що вічно попискував з переляку…

ХТОСЬ дочекається-таки, що ти здашся. Гадаєш, ХТОСЬ просто так звертається до тебе з проханням змилостивитися на маленьку дружню послугу за гонорар, якого тобі вистачить на білий хліб з маслом і на вставну щелепу, щоб ти пережовував свій мозок і ковтав сентенцію про те, що ХТОСЬ не буде знову випитувати твою таємницю? Ковтай, поки не вдавишся…

Незнаний металевий голос. Кожне слово вибивалося по днищу перекинутого відерка, енергійно та молодо. В ньому звитяжіла незнана Доулду рішучість, поєднана з дитячим нетерпінням. І що найбільше злякало зайця, змусило його боляче борсатись у грудях (до критичного піднімається кров’яний тиск), це те, що голос з хлоп’ячою безпосередністю відповідав на запитання, що весь час переслідували Доулда..

ХТОСЬ знає-знає-знає про твою таємницю і в цьому ти сам собі боїшся признатися. Суцільний самообман, чуєш ти, стукнутий дідугане? Він тебе використовує для своїх справ і буде трясти доти, поки ти врешті-решт не зірвешся.

Доулд прислухався. Чув лише метушню, яка пекла вогнем. Але не втратив здатності відчувати, що голос збирається з думками і от-от знову почне свої сентенції.

— Ну, що ти скажеш на цей раз? — випередив Доулд і щільніше притиснувся грудьми до керма. Може, заціпиться і не теліпатиметься казна-що?

ХТОСЬ тебе таки дістав, кастрований бовдуре. Ти наклав у спіднє власним мозком, не витерпів разом із своєю заячою душею. А завтра, коли зателефонує твій ХТОСЬ, ти вибовкнеш йому свою таємницю і благатимеш, щоб він узяв ключі від скарбонки, лише б ти живим лишився… ха-ха-ха!

Нестерпно забігав заєць, як не тисне грудьми Доулд, — дарма. Заєць бігав і пищав безупинно.

Голос, тепер Доулд достеменно знав, належить десятирічному хлопчаку з гірського села, який прибіг на ферму з відерком по молоко так недоречно, відверто кепкував з нього:

— ХТОСЬ прийде завтра у твоє смердюче помешкання і тобі, чуєш, ти, покидьку, влаштують банальний нещасний випадок і доручать виконати це за копійчаний гонорар прищатому початківцю-кілеру. Першим, хто наткнеться на твоє тлінне тіло, буде самий останній лягавий, котрий навіть не гляне у твій бік, коли твій труп накриватимуть простирадлом. Потім тебе повезуть у морг, де тіло розпотрошать> усі, кому не ліньки буде видобувати з твого тельбуха кишки та згнилу печінку. Вони навіть зріжуть кавалок твого мозку, щоб розглядати його під мікроскопом. А хіба він у тебе є? Подивимось, подивимось… І врешті-решт підтвердять висновок лягавого про нещасний випадок із купою лайна, на яку ти перетворишся відразу. Єдине, що забере у тебе ХТОСЬ, це твій індонезійський браслет..

— Не дам! — Доулду аж дух забило від такої зухвалості. — Замовкніть усі… Від-че-піть-ся! То все — моє, моє, чуєте?

Не відчував, що прокуреним голосом, намагаючись наслідувати почуту щойно мелодійку, речитативом хрипить у такт — моє, моє, МОЄ!

Шквал реготу замордованого підлітка розбивався гострими уламками скла по всьому тілу, наштрикувався на нарваного зайця, котрий злякався крові, що стугоніла у скронях від перевантаження скляними друзками.

Доулд якось доп’яв, що для того, аби заєць перестав бігати усередині і нариватись на регіт вбитого хлопчини і, чого доброго, понесеться до мозку, йому конче треба сильно притиснутися грудьми до керма і заціпитися на хвильку, навіть не дихати, бо кров уже скаженіє, вривається навалою у черепну коробку…

І останнє, що почув Доулд, був тремтливий шепіт його зайця, що ледве борсався у вирі крові. Клаповухий якось тримався на поверхні, захлинався, але все ж таки пробелькотів майже забутою рідною українською мовою, яка враз прострелила свідомість, — зміст почутого таки підняв шлюзи і випустив у мозок некеровану лавину крові:

… хіба в тебе є воля, Грицю?

— Матко боска! — Стефан складає немовби у молитві руки й гарячкувато трясучи ними, майже кричить до дружини:

— Ганко, на Бога, невже я повинен везти твою мамунцю на двірець? Хіба ж ти не маєш свого авта і купу вільного часу?

Ганка добре знає свого чоловіка. Кожен раз, як тільки заходить мова про найменшу послугу для її мами, Стефан відбивається, як може, аби тільки позбавити себе «задоволення» спілкування з тещею. Але Ганку на цей раз наче справді шляк трафив. Вона щойно пересварилася з матір’ю, яка на подарунки для братових дітей, до котрих зібралася погостювати до Гамбурга (наче її, Ганчині діти, не такі ж онуки), витратила останній мільйон злотих і тепер випрошувала ще й її валізку.

— Твоя така суперова, — єлейно цокотіла мати, — вона над звичай пасує до мого плаща та мештів. А потім, ти ж знаєш, яка у твого братунця жона, — німці дрантя не люблять в хаті тримати.

Ганка втретє посилає братову куди подалі зі своїми німецькими витребеньками, при цьому не рахується зі словами, хоча поруч сини