Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

Він машинально й невтомно протирав скельця захисних окулярів клаптиком замші й усе вдивлявся, не кліпаючи, в сірий вир темряви в надії, що побачить Вайсшпітце раніше, ніж вона — його.

А в кабіні погляд Тремейна й далі рухався за тим самим маршрутом: компас, альтиметр, Карпентер і знову — компас, альтиметр, Карпентер. Однак тепер він щоразу затримувався на Карпентері трохи довше, щоб не пропустити знаку, який означав би різкий віраж — єдине, що міг би зробити «ланкастер» для свого порятунку. Ліва рука Карпентера часом рухалася, але жодних сигналів він не подавав, лише тихенько барабанив пальцями по коліну. Тремейн раптом збагнув, що цей рух пальців означав єдиний вияв найбільшого збудження, на яке був здатен Карпентер.

Минуло десять секунд. Ще п'ять. І ще п'ять. Тремейн відчув, що навіть тут, у промерзлій кабіні, його чоло вкривається потом. Бажання повернути літак ліворуч — щоб уникнути катастрофічного, смертельного зіткнення ставало майже нестерпним.

Він відчув, як у ньому наростає страх — страх, що межував із божевільною панікою, страх, якого доти він ніколи не відчував і навіть не думав, що колись відчує. І цієї миті Тремейн помітив, як Карпентерові пальці раптово перестали барабанити.

Карпентер побачив її. Вона була більше здогадна, ніж реальна, командир її скоріше вирахував, ніж розгледів, та все одно — він її знайшов. Попереду — трохи праворуч від їхнього курсу поступово, майже непомітно для ока почав вимальовуватися обрис того, на що він чекав. А потім він уже не вимальовувався — він просто був, масивний і вагомий: гірський схил, який круто здіймався вгору й зникав у сірій пітьмі. Карпентер втягнув голову й, уже не засовуючи шибки, увімкнув мікрофон.

— Сержанте Джонсоне! — Слова злітали з його вуст кострубато й машинально — не тому, що командир зазнав якогось нервового струсу, а просто через те, що все його обличчя разом з губами так змерзло, що порушилась артикуляція.

— Я, сер! — Голос у мікрофоні був металічний, безликий, але навіть ця знівельованість не могла приховати граничної напруги.

— Гадаю, звертання «лейтенанте Джонсоне» пасуватиме вам куди більше, — сказав Карпентер.

— Що, сер?

— Відпочиньте. Я впіймав її. Можете йти спати. — Він вимкнув мікрофона, швидко глянув у бічний ілюмінатор, трохи підвівся в кріслі й натиснув кнопку над головою.

У фюзеляжі над люком спалахнуло червоне світло. Сержант-кулеметник узявся за ручку люка.

— Хвилина, панове! — Він смикнув люка, відчинив його навстіж, прикріпив до бортової стінки — і до літака ввірвалася невеличка завірюха. — Коли спалахне зелене світло…

Він не доказав фрази — почасти тому, що все й так було ясно, а почасти тому, що перекричати ревіння двигунів було майже неможливо, отож конкретний зміст слів не мав особливого значення.

Ніхто з парашутистів теж не промовив ані слова — з тієї самої причини. Але німі погляди, якими вони обмінялися, краще за слова виказували думку, що сиділа у кожного в голові: якщо так незатишно в літаку, то яке ж пекло поза ним? На сержантів знак вони на чолі з Герродом вишикувалися один за одним перед люком. Геррод мав вигляд християнського мученика перед зустріччю на арені із своїм першим і останнім левом.

«Ланкастер», немов величезний чорний доісторичний птеродактиль, ревів, пробиваючись крізь віхолу над крутим схилом Вайсшпітце. Її кам'яна стіна, де-не-де вкрита латками снігу, здавалося, була зовсім близько — як подумав Тремейн, неприпустимо близько. Ще раз глянувши в незачинений ілюмінатор біля Карпентера, він ладен був заприсягнути, що кінчик крила черкає об скелю. Піт усе ще зрошував йому чоло, але вуста геть пересохли. Він швиденько — так, щоб не помітив Карпентер, — облизав їх, але це не допомогло: вуста залишилися сухими.

У сержанта Геррода вуста не пересихали тільки тому, що в обличчя йому бив густий струмінь снігу з відчиненого люка, але думки й почуття були ті самі, що й у Тремейна. Сержант стояв біля люка, тримаючись обома руками, щоб не впасти під натиском вітру. На його обличчі не було страху — лише вираз покірливої приреченості. Мов загіпнотизований, він не міг відвести погляду від крила літака, яке, здавалося, ось-ось зачепиться за скелю.

Над люком усе ще світила червона лампочка. Сержант-кулеметник заспокійливо поклав руку на плече Геррода. Цьому знадобилося кілька секунд, щоб нарешті відвести погляд від крила й ступити крок назад. Він випростався й твердо скинув з плеча сержантову руку.

— Не турбуйся, друже. — Герродові довелося кричати, щоб сержант-кулеметник його почув. — Якщо я й маю вчинити самогубство, то дозволь мені зробити це традиційно, самому. — І він знову став біля люка.

Саме в цю мить Карпентер востаннє глянув в ілюмінатор і зробив знак, на який так довго чекав Тремейн: легкий помах долоні ліворуч. Тремейн швидко кинув літак у віраж і так само швидко вирівняв його.

Гірський схил почав повільно віддалятися. Цей епізод з небезпекою черкнутися крилом об скелю не був бравадою чи трюком. Карпентер просто впевнено провів літака тим курсом над вузьким плато, який намітив заздалегідь. Він знову, вже востаннє, вистромив голову з ілюмінатора, і його рука повільно — як здалося Тремейнові, нестерпно повільно — потяглася до кнопки високо над приладами, знайшла її, на мить завмерла й нарешті натиснула.

Сержант Геррод, високо закинувши голову, побачив, як замість червоного світла спалахнуло зелене, потім нахилив голову вперед, міцно заплющив очі й, різко змахнувши руками, зник у засніженій темряві. Стрибок був не дуже вдалий — власне, він не вистрибнув, а ступив за борт і тепер вже крутився в повітрі внизу. За ним скочив Шаффер — вправно, чисто, підібгавши коліна; а далі — Сміт та Каррачола.

Сміт глянув униз, і його губи міцно стиснулися. Там, ледь