Читати книгу - "Материками й океанами"

І ось ця нещасна третя подорож. Вони мали побувати в південних водах і оглянути там деякі острови, відкриті французами, а потім піти на північ, проникнути через протоки між Азією і Америкою в Північний Льодовитий океан і, обійшовши Американський материк, попасти в Атлантику. Таке завдання міг вирішити тільки капітан Кук, якого після другої подорожі якщо не люди адміралтейства, то вже, в усякому разі, народний поголос називав першим моряком Англії.

За які ж тяжкі гріхи покарав господь цього великого моряка, пославши йому таку смерть? Хіба Джемс не вчинив по-християнськи, простивши диким новозеландцям, які вбили кілька років тому десять моряків з корабля Фюрно? Так, але, з другого боку, цей випадок на Таїті… Вівця, що пропала, коштувала якісь копійки, і, звичайно, треба було заборонити матросам плюндрувати селище таїтян. Адже матроси теж не раз обкрадали плантації остров'ян.

А потім, після Таїті і островів Дружби, кораблі наткнулись в океані на оці Гавайські острови, які, кажуть, були вже відомі іспанцям. Кляті острови, краще б туман сховав їх. Тоді б не він, Клерк, а капітан Кук сидів би зараз у цій каюті над розгорнутим щоденником.

Виповнивши трюми свіжою провізією, вони попливли, сповнені сподівань, на північ. Біля берегів Аляски годі було чекати великих відкриттів — там уже побувало багато російських кораблів. Коли ж «Резолюцій» і «Дисковері», обійшовши найзахідніший мис Американського материка, вийшли Берінговою протокою в Льодовитий океан, крига перетнула їм шлях. Цілий місяць марно намагалися вони знайти прохід на схід — і, нарешті, Кук змушений був відступити. Ні, він не визнав себе остаточно переможеним — він тільки вирішив перезимувати де-небудь у теплих краях, щоб наступного року знову повторити спробу. І от кораблі опинилися у цій клятій бухті…

Постріл за стіною каюти одриває Чарлза Клерка від спогадів. Він кидається на палубу. Спалах освітлює матросів, які ціляться кудись у пітьму.

— Човен, капітане! Тубільці! — доповідає лейтенант Кінг.

Тепер Клерк і сам помічає гавайського човна з двома веслярами. Вони щось гукають, махають руками. Можливо, їх послали для переговорів?

— Припинити стрілянину!

У човні — жерці. Вони піднімаються на палубу і з плачем кладуть перед Клерком закривавлений вузол. У ньому частини тіла божественного О-Роно, які дістались при поділі жерцям.

З разючою чіткістю Клерк згадує раптом, як один з офіцерів корабля купив якось відрубану людську голову. Людське м'ясо зварили і дали тубільцям…

Клерк люто хапає одного із жерців:

— Вони хочуть з'їсти О-Роно?

Жрець заперечливо хитає головою: гавайці не їдять людей. Якби О-Роно не зачепив Тараї-Опу, якби не вбивав гавайців маленькими блискавками, то його кров не пролилась би ніколи.

Клерк іде в каюту. Він довго сидить там, знову болісно роздумуючи про життя і загибель Джемса Кука. Думки плутаються в його голові, йому починає здаватися, що трагічна смерть капітана — помста за жорстокість, за вбивства…

Ілюмінатор каюти блакитніє, полум'я свічки стає тьмяним. Розвидняється так швидко, як розвидняється тільки в тропіках. Капітан дістає обплетену пляшку, склянку і одним проковтом випиває пахучий міцний ром. До біса вагання, геть сентиментальність!

За кілька хвилин потому капітан Клерк виходить до офіцерів.

— Панове! — каже він. — Ми спробуємо спочатку домовитися, щоб нам віддали те, що залишилось від його тіла. Але думаю, що вони не віддадуть. Я майже впевнений у цьому. І я розумію ваше загальне бажання…

21 лютого 1779 року під грім гарматного салюту гроб із останками мореплавця Джемса Кука був опущений у море з борту корабля «Резолюшн».

На березі, в гаях, на витоптаних плантаціях — скрізь, де їх наздогнали ядро, куля або штик, — валялись трупи гавайців. Над зеленню пальм стелився ядучий дим: догорало підпалене селище.

Після того як гроб ліг на дно, капітан Чарлз Клерк наказав напнути паруси.

Одинадцята година…

Останню годину року, що минав, кораблі лавірували між айсбергами, які блимали примарним світлом. Повітря над океаном жило своїм звичайним неспокійним життям. Хмара птаства кружляла низько над щоглами, ніби намагаючись краще розгледіти невідомих чужинців.

Несподівано повалив густий мокрий сніг. Вахтовий офіцер «Востока», який ішов попереду, розставив уздовж бортів матросів. Вони прислухались, чи не зашумлять десь поблизу хвилі, розбиваючись об невидиму за сніговою запоною крижану громаду. В гнітючій тиші виразно чути було різкі крики пінгвінів.

Лапатий мокрий сніг обліплював паруси. Щоб струсити його, кораблі інколи круто повертали вбік, і парусина тріпотіла, втративши вітер.

Матроси згадували далеку Росію, де, можливо, в цю новорічну ніч ось так само кружляє білий хоровод і сніжинки лягають на ялини, на дахи, під якими блимають вогні. Батьківщина, люба батьківщина…

Але ось на палубі «Востока» глухо бухнула гармата і шугонула вгору ракета. Десь поблизу зразу ж відгукнувся гарматним пострілом «Мирный». Наближалась північ. Бурульки зривалися з обмерзлої снасті і з дзвоном розбивались об палубу.

За святковим столом моряки в парадних мундирах зсунули склянки з гарячим пуншем. Начальник льодової експедиції виголосив коротку промову. Він нагадав, що Росія послала моряків у найнепривітніші води світу, що мета важка, а шлях небезпечний.

— Побажаємо ж один одному щасливо закінчити покладене на нас плавання і знову побачити люб'язну вітчизну нашу. З Новим, тисяча вісімсот двадцятим, роком!

І кожен перелинув думкою в другу півкулю, туди, де рідні і друзі підіймають келихи за тих, що пішли в море. Чи пощастить маленькій ескадрі зі славою повернутися до рідних берегів з цього царства криги і бур, чи підстереже її загибель у темній пучині…