Читати книгу - "Слідами вигнанця"

Павел зайшов на бруковане подвір'я, й кожен його крок відбивався дзвінкою луною. Павлові пригадалися всі події, пов'язані з оцим історичним місцем. Десь тут має бути кімнатка, що в ній мешкав книговидавець Іван Богоров. А отам скраю була келійка, в якій прийнято рішення розпочати боротьбу за незалежність від грецького духівництва… Цими сходами не раз підіймався фундатор болгарської поезії Петко Славейков.

Навпроти Бал Капан-хана, на вулиці Тахта-кале, 10, містилася книгарня Болгарського друкарського товариства «Промишленіє», звідки література рідною мовою розповсюджувалася по всій Болгарії. Трохи далі була редакція газети «Македонія»», що її випускав поет Пенчо Славейков, син старого Петка.

Тут зустрічалися революціонери з усіх куточків Болгарії. Дехто приходив сюди під чужим прізвищем, про людське око пропонував сорочки, сукно, котленські рядна, чіпровські килими тощо, а вночі, в темних кімнатках караван-сарая, при тьмяному світлі лойової свічки готувалися сміливі змови й повстання проти оттоманської[20] влади.

Тепер це старе бунтівниче гніздо було сумне й занедбане. Тільки горобці билися на брукові, дзвінко цвірінькаючи й тріпочучи крильцями, але згодом птаство знялося й сивою зграйкою розтануло за мурами.

Сонце закотилося за дах. На двір лягла довга тінь. А там, куди ще падало сонячне проміння, на вичовганому граніті бруківки колючими іскринками спалахували кришталики кварцу.

Десь рипнули двері. Павел схаменувся. Із глибини подвір'я плентавсь обшарпаний згорблений дід з довгою й сивою, мов мичка, бородою. Він невпевнено переставляв слабі ноги й пильно дивився підсліпуватими сльозавими очицями на відвідувача.

Своїм рам'ям та виснаженим зморшкуватим обличчям дідок нагадував старців, які жебрали в районах Пера, Топ-хане та Аксарая, пригнані голодом до Стамбула аж із Анатолії.

— Що привело тебе сюди, ефенді[21]? — зашамкотів старий. — Кого шукаєш?

— Кого шукаю? Гм, та бодай кого! — відповів Павел. — Ти давно тут мешкаєш?

— Уже чимало років, ефенді.

Павел почав розпитувати за свого батька, але старий турок нічого не міг згадати. Прізвище нібито й чував, але його слабка пам'ять уже не зберігала нічого. Кілька разів він прикладав палець до лоба, повторюючи прізвище, але кінець кінцем покрутив головою:

— Дурний я вже став, чоджум[22]. Ти краще сходи до Халіла-аги.

— А хто він такий, той Халіл-ага? — запитав Балканов.

— Він тримає кав'ярню у Валіде-хані. О, він знає багато, дуже багато, ефенді. Піди до Халіла-аги. Аллах зберіг його пам'ять. Халіл-ага багатьох людей знає!

Павел тицьнув монету в чорну, мов з берестової кори, руку й швидко покрокував до брами.

Старий приклав кощаву правицю до серця, закліпав сльозавими очицями й безгучно, мов тінь, зник за лозами виноградинка.

Залізна брама Валіде-хана була замкнена. Високі мури, сиві кам'яні сходи та численні внутрішні будівлі робили й цей заїжджий двір схожим на фортецю. Обійшовши довкола мурів, Павел натрапив на вузеньку хвіртку, крізь яку шастали відвідувачі. Він і собі пройшов крізь хвіртку й здивовано закліпав очима. Валіде-хан мав форму чотирикутника, на кожному причілку широкі кам'яні сходи, подовбані й вичовгані, вели до другого поверху. Заїзд-фортеця, хоч і побудований ще за візантійських часів, непогано зберігся, але від старовинних чудернацьких навісів, балконів та комірчин, від кожного кутка тхнуло старістю й тліном.

За хвірткою починалася вузька вуличка з численними крамничками, майстереньками та кав'ярнями. Посеред простого внутрішнього подвір'я стриміла мечеть, а навколо неї знову юрмились крамнички та кав'яреньки.

Швидко сутеніло. В тісному проході зависла фіолетова півтемрява. Тільки крізь продухвину збоку просочувалось блідо-жовте світло старезного надвірного ліхтаря. У сутінках з'являлися й миттю зникали дивні постаті людей, одягнених у лахміття, чувся безперервний гамір. Хтось сварився. Просто на бруківці мостилися на ніч волоцюги. В темних кутках стогнали й квилили, простягаючи руки, старці. А з вулиці долинав збуджений гомін. То, мабуть, голодні юрби поверталися з порту, де до пізніх облягів чатували на іноземні яхти, щоб заробити бодай на шматок хліба.

Павел рушив уздовж вулички, але біля самого ліхтаря зіткнувся з двома іноземцями. Вони стояли розчепіривши ноги, заступаючи прохід. У блідому світлі лищали їхні золоті моноклі та ціпочки з нікельованими булавами, на руках яскріли персні з діамантами. Іноземці стиха розмовляли по-англійському й лінкувато позіхали, шкірячи щелепи з золотими зубами. Неподалік сиділо кілька персів.

Павел зупинився, не зводячи погляду з англійців, немов чекав перехожого, аби спитати про Халіла-агу.

Раптом темряву розітнув жіночий вереск. Перси злякано посхоплювались на ноги. Англійці переморгнулись. Цю мить із півмороку виринула постать кривоногого турка з гачкуватим носом. Він силоміць тяг за собою скуйовджену, молоду й вродливу смуглявочку з великими ясними очима.

— Пусти мене, Осуфе! Ой аллах! — кричала дівчина, намагаючись випручатися з цупких рук.

Гачконосий чоловік дотяг її до іноземців, догідливо всміхнувся й почав щось тихо говорити, раз у раз гримаючи на дівчину й сварячись кулаком.

Очевидно, англійці саме цього чоловіка й чекали. Обачливо озирнувшись, вони підступили до дівчини й зблизька глянули їй у обличчя. Дівчина відчайдушно пручалася.

Вищий на зріст іноземець, з довгобразим, чисто виголеним обличчям, ще раз глянув на дівчину й кивнув головою.

— Добрий товар! — грецькою мовою проказав він. — На яхті згодиться. А ти що скажеш, Джоне? — звернувся він до нижчого, веснянкуватого англійця.

— Чудова куховарка! — підтвердив той.

Дівчина злякано сіпнулась, але турок викрутив їй руку, і вона тихо заголосила.

Павел зблід. Потім на щоках у нього виступили червоні плями. Пальці стислись у кулаки. Він підступив до англійців, що байдуже, мов баришники, торгувалися з турком, а той і далі хваливсь, як його падчерка смачно готує всякі східні страви.

Проте