Читати книгу - "Дисертація лейтенанта Шпильового"

— А навіщо вам?

— Ми все перевіримо. Можливо, ваші відомості знадобляться.

— В радгоспі «Першотравневий», — охоче відповів Гужва, — від Волногорська двадцять три кілометри…

Я і Марія Андріївна залишились у кабінеті і дивилися одне на одного. На стіні цокав старезний годинник, немов музейний експонат. У ньому раптом розкрилась верхня кришка, вискочила зозуля і тричі прокувала.

Уявіть собі вузьку долину, облямовану з двох боків горами. Грунтова дорога петляла по одному із схилів, і долину було видно як на долоні. Не долина, а густий сад. Здавалось, Дерева були густо припорошені снігом: то цвіли яблуиі. Ми їхали по коридору, утвореному зеленню.

Крони могутніх дубів зімкнулись над головою в зелену арку. Потім ішли пірамідальні тополі, і алея освітилася сонцем.

Машина взяла черговий підйом, і ми побачили село Слобідське. Воно розкинулось на березі гірської річечки.

Білі хатки були безладно вкраплені в зелень.

— А гарно, ж, гарно як! — вихопилось у шофера.

Машина скотилася вниз, і ми в’їхали на сільську вулицю. Було вже ополудні. За тинами мляво кудкудакали кури. Вискочив собака, кинувся на машину і зник у пилюці, яка, немов димова завіса, тяглася за нами.

Зупинились біля сільради. В щойно пофарбованому чистому коридорі нікого не видно. Десь стрекотіла друкарська машинка. Я відшукав поглядом двері з табличкою «Голова сільради» і постукав.

— Зайдіть, — прогув чоловічий бас.

У кабінеті сиділо двоє: високий чоловік — за столом, а другий, менший на зріст, в окулярах, гостроносий, — проти нього.

— О-о! Флот у гості прибув! — вигукнув високий і вийшов з-за столу. — Прошу до куреня. Сідайте. Пересядь, Фроле Івановичу, — потяг він ще одного стільця до столу. — Не в справі шефства? А то діти з нашої школи геть заганяли. Знайди їм морських шефів!

— Ні, не в справі шефства.

— Тоді в якій же? — добродушно басив високий, видно з усього, голова.

— Мене цікавить мешканка вашого села Петрищева.

— Антоніна Павлівна?!

— Мабуть, так її звуть.

Голова зітхнув.

— Спізнився, друже. Антоніна Петрищева вмерла два роки тому.

Ми помовчали.

— А може, родичі зосталися? — не втрачав я надії.

— Ні, нікого не лишилось. А навіщо вони вам?

Я розповів про лекцію, про музей.

— Ну, в цьому питанні ми вам допоможемо, — усміхнувся голова. — Матвія Петрищева в нашому селі кожен хлопчина знає.

— Виходить, подвиг він зробив? Герой?

— Аякже! Ще в роки війни Антоніні прислали повідомлення: так, мовляв, і так, ваш син загинув героїчною смертю.

Я подумав, що ось зараз, у цю хвилину, дізнаюся не тільки про подвиг, а й про дитинство Матвія, про його життя. Для лекції це було вкрай необхідно.

— Розкажіть мені, будь ласка, все, Що ви знаєте про Матвія, — звернувся я до голови, дістаючи блокнот і ручку.

Він подивився на чоловіка в окулярах, який стояв поруч.

— Може, ти, Фроле Івановичу, розкажеш? Я тоді ще підлітком був…

Фрол Іванович поправив окуляри, кахикнув:

— А чого ж, можна.

Голова тихенько підсунув йому стільця. Той сів і почав:

— Хлопець він бойовий був. Ще у фінську війну організував у нашому селі тимурівську команду. Тим жінкам, у яких чоловіків на війну забрали, вони то дров нарубають, то води принесуть. Учився Матвій теж непогано. Пам’ятаю, бо я з тієї школи. Учителька його за приклад для інших ставила. А як почалась війна, попросився він добровольцем в армію, йому тоді й вісімнадцяти не було. Подався прямо у Волногорськ. Не знаю, як йому вдалося, тільки скоро все знали, о Матвея взяли в армию. Потом пришла похоронена…

Фронт Иванович кашлянув о подивится поверх окуляров на мене.

— Ну, а подвиг? — запита я.

— Про подвиг достовірно нічого невідомо. Знаємо, що Матвій загинув на бойовому посту. Пізніше, правда, приходив хтось до Антоніни і сказав, що хлопець висадив у повітря якийсь склад разом з фашистами.

Я поставив крапку в блокноті і подумав, що хоч усі ці дані і сходяться з відомостями, зібраними в музеї, але повної ясності вони не вносять. «Хтось», «якийсь»…

Помітивши на моєму обличчі незадоволення, голова запропонував:

— Давайте сходимо в хату до Петрищевих. Там тепер Нюра Пасивіна з дітьми живе. Може, якісь документи чи фотографії після Антоніни залишились.

— А як же її розшукати?

— Ну, чого ж розшукувати? — усміхнувся голова. — Я тебе сам проведу.

Він уже зарахував мене в шефи. Видно, що в нього ділова хватка.

По дорозі голова знайомив мене з селом.

— Бачиш, яку школу побудували? У вас такої нема!

Я похвалив школу. Пішли далі.

— А тут на річці хочемо побудувати електростанцію. Ви б допомогли нам електриками. На флоті електрики добрячі.

Я обіцяв переговорити з начальством. А голова показував мені новий клуб, потім розсадник, потім сади. В мене зародилась підозра, що до Пасивіної він веде мене кружним шляхом, щоб більше похвалитися селом. Зрозуміло, мені хотілося швидше дізнатися що-небудь про Петрищева, але голова з таким запалом розповідав про свої справи, що я, захопившись його красномовством, охоче оглядав усі визначні місця Слобідського.

Ми підійшли до білого будиночка за невисоким тином. Ще на вулиці нас уздрів замурзаний хлопчак з вилинялим на сонці розтріпаним чубом. Поблискуючи п’ятами, він кинувся в глибину подвір’я, і звідти долинув його голос:

— Мамо, дядько Гнат прийшов.

— Дядько Гнат — це я, — пояснив голова.

Назустріч вийшла жінка з милим добрим обличчям, на якому дуже симпатично променіли ледь помітні зморшки.

— Добрих гостей