Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

- Хай йому грець! Кетлін собі симпатична дівчина, і я не від того, щоб послухати про Каро Рета й інших знайомих чарлстонців, але як я в біса зможу висидіти за столом з цією її мачухою-янкі?

- Даремно ти щодо неї такий упереджений. Вона ж хоче, щоб усе було якнайкраще.

- Та я до неї нічого не маю. Мені навіть жаль її, а я не люблю людей, які викликають у мене жалість. І вона дуже багато метушиться, силкується в усьому догодити, щоб ти почувався як дома, але виходить усе навпаки. Вона доводить мене до чортиків! І ще при тому думає, що ми, південці,- варвари. Вона так і сказала ма. Південці, мовляв, викликають у неї страх. Скоро побачить кого з нас, так і полотніє. Вона мені нагадує худющу курку, коли сидить на стільці й наполохано кліпає порожніми настраханими очима: тільки-но хто збоку зробить порух, вона стріпне крильми й заквокче.

- Це й не дивно. Ти ж прострелив їхньому Кейдові ногу. *

- Але цього б не сталося, якби я був не нализався,- заперечив Стюарт.- І Кейд не має до мене претензій. Як і Кетлін, і Рейфорд, і містер Калверт. Тільки оця їхня мачуха-янкі розверещалася, що я дикий варвар і що пристойним людям небезпечно жити серед нецивілізованих південців.

- Це зовсім не дивно. Вона янкі, де ж їй набратися добрих манер. Та й зрештою, ти таки підстрелив його, а він же їй пасинок.

- Хай йому грець, але хіба це підстава ображати мене? Ось ми рідні сини в нашої ма, а проте, коли Тоні Фонтейн підстрелив тебе в ногу, хіба вона стала знімати бучу? Ні, вона просто послала по старого дока Фонтейна, щоб він перев’язав рану, і ще спитала в нього, як це Тоні промазав. Мабуть, рука сп’яну тремтіла - ось так вона сказала. Пам’ятаєш, як ці слова розлютили Тоні?

На згадку про ту пригоду обоє розреготалися.

- Ну, наша ма - це не абихто! - з любов’ю в голосі промовив Брент.- На неї завжди можна розраховувати - вона зробить саме те, що треба, й не осоромить тебе перед людьми.

- Воно то так, але якщо ми сьогодні потрапимо їй на очі, вона не побоїться осоромити нас перед батьком і дівчатами,- похмуро зауважив Стюарт.- А знаєш, Бренте, тепер наша поїздка до Європи, мабуть, пропала. Пригадуєш, ма сказала, що як нас ще раз витурять з університету, можемо й не думати про “велике турне” 3.

- То й чорт з ним, навіщо воно нам? Чого там у тій Європі ми не бачили? Закладаюся, що чужинці не можуть показати нічого такого, чого б ми не мали у себе в Джорджії! І коні у них не прудкіші, і дівчата не гарніші, і вже запевне їхній горілці далеко до батькової.

- Ешлі Вілкс каже, що там чудові краєвиди й музика. Йому дуже сподобалась Європа. Він тільки про неї й торочить.

- Але ж ти знаєш, які ці Вілкси. Вони трохи схиблені на музиці, на книжках та краєвидах. Мати каже: це тому, що у них дід родом з Вірджинії. А вірджинці, вона каже, лише з цим і носяться.

- Ну й нехай собі. А мені дай доброго коня проїхатись, та добру чарку хильнути, та пристойну дівчину пофліртува- ти і не дуже пристойну для забави, а ту Європу хай хто хоче забирає… Не велика втрата ця подорож. Та й уяви собі: ми в Європі, а тут ось-ось війна розпочнеться, га? Хіба ми встигли б вчасно повернутись додому? Ні, я радше махну на війну, ніж до Європи.

- Я теж, хоч би й завтра… Слухай, Бренте! Я придумав, де нам повечеряти. Гайда ген через болото до Ейбла Віндера - скажемо, що ми всі четверо знову вдома й готові взяти зброю до рук.

- Це ідея! - вигукнув захоплено Брент.- І там почуємо останні новини про Ескадрон і який колір уніформи врешті вибрали.

- Якщо надумають вирядити нас, як зуавів, я чорта лисого піду у військо! В тих широчезних червоних штанях я був би схожий на блазня. Ті штани чисто як жіночі фланелеві панталони, їй-бо!

- Ви ніби хочете навідатись до місте’ Віндера? - устряв до їхньої розмови Джімс.- Бо коли так, не дуже там повечеряєте. У них куховарка померла, а нової вони ще не купили. Готує їм там одна з плантації, і їхні негри казали мені, що такої поганючої куховарки зроду не бачено.

- Тю! А чого ж вони іншої не куплять?

- Та відки ці білі голодранці наберуть на негрів грошей? У них же ніколи не бувало більше чотирьох негрів.

У Джімсовім голосі чулася щира зневага. Його власний соціальний статус був набагато вищий, оскільки Тарлтони володіли цілою сотнею рабів, тож, як і всі негри з великих плантацій, він дивився спогорда на дрібних фермерів, що мали тих негрів раз, два - та й нема.

- Яз тебе шкуру спущу за твій язик! - скипів Стюарт.- Не смій обзивати Бйбла Біндера “білим голодранцем”. Він собі хоч бідний, але не голодранець, і я не попущу нікому - чорнюкові чи й білому,- прозивати його всякими словами! Він найкращий чоловік на всю округу, інакше чого б його обирали на лейтенанта?

- Отож я й не розумію цього,- відказав Джімс, анітрохи не злякавшись гострого тону хазяїна.- Як на мене, їм би тра обирати офіцерів із заможних жентменів, а не з цих болотяних голодранців.

- Він тобі ніякий не голодранець! Що ти його рівняєш до таких, як Слеттері - ось вони справжні голодранці. Ейбл просто не багатій. Він невеликий фермер, а не плантатор, але коли хлопці вирішили обрати Ейбла на лейтенанта, не твоє чорняцьке діло обзивати йогої В Ескадроні знають що роблять.

Кавалерійський Ескадрон утворили три місяці тому - того самого дня, коли Джорджія відкололася від Сполучених Штатів, і відтоді ж добровольці почали марити війною. Найменування частина ще не мала ніякого, дарма що пропозицій не бракувало. Кожен мав щодо цього свою думку і не хотів нею поступатись, і точнісінько так само було й щодо кольору та крою уніформи. “Клейтонські Дикі Коти”, “Вогнеїдці”, “Гусари Північної Джорджії”, “Зуави”, “Південні Стрільці” (хоча кіннотників збиралися озброїти пістолетами, шаблями й мисливськими ножами, а не стрілецькими гвинтівками), “Клейтонські Драгуни”, “Громо- кровці”, “Меткі й Нещадні”,-