Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

Все це я добре знаю. Тому моєму Львову ліпше поки що залишатися там, де він є тепер — у символічній реальності. Тільки там його вузькі вулички є священними на дотик. Тільки там з’являються перехожі, яких я, на жаль, більше ніколи не зустріну в яскравому світлі яви. Бідно вбрані, не підозрюючи про існування мобільних телефонів та Інтернету, вони п’ють дешеве вино, розповідаючи мені вірші, яким судилося стати безсмертними — але вони не знають про це. Розповіді про реальну Україну викликають у них саркастичну посмішку. А проте, коли я кажу, що нікому не вірю, бо продалися всі, вони заперечно хитають головами. Вони кажуть: виросло нове покоління. Виросли ті, хто не потерпить зради, продажності і приниження. Згадай, яким неподоланним здавався зненавиджений усіма монстр СРСР — а ми ж його повалили, бо були юними і вірили, попри відсутність будь-яких підстав. Ці юні, що прийшли, повалять химерну споруду на глиняних ногах, поквапливо змайстровану продажними. Є речі, які не продаються. Тому що саме без них життя втрачає сенс. Душа не продається, Львів не продається, розумієш?

І розплющуючи очі, повертаючись до сумнівних, у кожному разі, завжди надто твердих ласощів матеріального побутування, я мушу зважати на слова, сказані померлими побратимами з потойбіччя, мушу продовжувати спроби поєднати гадано непоєднуване — сни з реальністю, спогади — з мріями, анархізм — з консерватизмом… Одне слово, спроби створити вічний Львів, засадничо українське місто, не провінційний галицький міф, якого жваво і хтиво братимуться деконструювати чужинці, а столицю, з якою вони змушені будуть рахуватися.

Батькові

Щоранку я прокидаюся, вмикаю комп’ютер і йду заварювати чай. Після чаю відкриваю FocusWriter, один з найпростіших текстових процесорів, що сприяє зосередженій роботі, вдягаю навушники із записом голосу струмка або дощу — і вирушаю в письмо. Я не перевіряю електронної пошти, не вмикаю мобільного телефону, взагалі не під’єднуюсь до Інтернету. Спокійне сіре тло, сині літери на моніторі, жодних сторонніх звуків знадвору. Вони, звичайно, є, ті звуки — двигуни і сигналізації авто, крики дикуватої, століттями не виховуваної юрби, моторошне виття дрелей і болгарок; але в моєму тихому й акуратному письмовому просторі для них не знаходиться місця й часу, вони — Ніщо, яке безуспішно намагається прорватися в буття і окупувати його. Безуспішно, принаймні, до тих пір, поки я не напишу 1000 слів.

Я не можу покинути ткати текст і піти на прогулянку. Я не можу читати душероздираючі повідомлення в Твіттері про те, що в когось болить зуб, а хтось не може виїхати зі або до Львова, а когось покинула дівчина, а комусь ніяк не вдається знайти нової прошивки до телефону. Я також не хочу витрачати й без того обмежений час життя на новини, всуціль просякнуті політикою, брудом і недоброю чорнухою — всюди загрози демократії, скрізь поголовно відрізають голови або наліво й направо торгують людськими органами, не сплачуючи при цьому, що характерно, податків до державної скарбниці. Прислухаючись до валу океанської хвилі, що наростає в навушниках, я займаюся найкращим з можливих серфінґів: утримую рівновагу на гребені слів, тримаю увагу, тобто — тримаю себе.

Особливо добре працюється восени, коли рано сутеніє, коли навіть опале листя пахне присмерковим медом і ваніллю. Тоді добре читається, добре пишеться і живеться. Виходячи на ґанок до Високої Осені, глибоко дихаючи настояним на останніх айстрах і хризантемах зимним повітрям, я тихо озиваюся до ночі: «добре є». Тепер мало замислюються над тим, що «є», дієслово теперішнього часу, означає вже-буття тут-і-тепер. Тепер взагалі мало замислюються. Буває, діти ще замислюються над просторою книгою з барвистими ілюстраціями або старі діви — над ніжним сяйвом білого ірису, що розквітнув уранці. Буває, замислюються закохані, і їм тоді нема чого сказати одне одному. А так, назагал, то ми вже мало мислимо, більше метикуємо, мало є, більше буваємо і перебуваємо, у Твіттері, на Фейсбуці, деінде, якось осторонь тривалого теперішнього часу, наче на узбіччі буття. Навіть подорожуючи, а може, насамперед подорожуючи, ми рідко прокидаємось до того, що є. Навіть занурюючись у бурхливу діяльність або жваву розмову, ми майже ніколи не випірнаємо у справжність вчинку, в істинність діяння, і всі наші слова, скільки б їх не сказали або не написали, не діють так, як діє крихітне і непоказне слово «є», слово самої дійсності.

Так є.

А тим часом на початку вечірнього світла стоїть постать. Можливо, то ти повертаєшся. Хоча звідти ще ніхто не повернувся, принаймні, в наші часи. Багато людей уже повмирало, доки ці часи надійшли, але нікого мені не бракує так гостро, як оце тебе. Був колись період у нашому житті, коли ми страшенно захоплювалися піснею Led Zeppelin «All My Love». З нашим володінням англійською ми не розуміли, про що в ній ідеться, просто та мелодія найбільше відповідала тодішньому світосприйманню. Вона потрапляла в такт із життєвим часом, вона добре резонувала з перспективами наших вулиць, із уявними та реальними мандрами в далекі гори, епохи і країни; «вся моя любов, — розуміли ми, — тобі тепер». І цього було достатньо. Значно пізніше, коли на світі вже з’явився Інтернет, я знайшов текст цієї пісні і історію її написання. Виявилося, що «All Му Love» присвячена пам’яті сина Роберта Планта, соліста Led Zeppelin. Я не знаю, що відчував Плант, співаючи ту пісню. В мене ніколи не було сина. Але в мене був ти. Батько — це більше, ніж син, я так думаю. Синів можна народити нових. А от коли помирає батько, його вже нема звідки взяти. Це щось таке єдине в житті, як твоє власне народження або смерть.

Тому я так довго нічого не міг написати про це. Я взагалі не міг писати після твоєї смерті. Після тих записів у щоденнику, зроблених в останні дні твого життя. Коли у твоїй кімнаті вже стояли капці, приготовані, щоб одягнути їх по