Читати книгу - "Ріккі-Тіккі-Таві (Збірник)"

Думка про яйце зовсім вилетіла з голови Ріккі. Воно, як і раніше, лежало на веранді, а Нагайна поступово скрадалася до нього все ближче й ближче. Зрештою, поки Ріккі-Тіккі на хвильку спинився, щоб перевести дух, вона вхопила яйце ротом і, ковзнувши сходами тераси, стрілою помчала доріжкою. Мангуста — за нею. Звиви кобри, яка рятує власне життя, схожі на вигини батога, котрим хльоскають коней.

Ріккі усвідомлював необхідність упіймати її, інакше всі тривоги почнуться наново. Змія поспішала загубитись у високій траві, що буяла за терновим кущем, пробігаючи повз який, Ріккі-Тіккі почув, як Дарзі досі виспівує свою безглузду величальну пісеньку. Та його кмітлива дружина зреагувала миттєво; випурхнула з гнізда й залопотіла крильцями над головою Нагайни. Якби Дарзі підтримав свою половинку, то вони, вірогідно, змусили б кобру збочити, а так змія тільки опустила каптур і рушила ще швидше. Проте навіть ця заминка допомогла Ріккі наздогнати втікачку. Коли Нагайна прослизнула у щурячу нору, де до сьогодні жила з Нагом, маленькі білі зуби зімкнулися на її хвості, й Ріккі-Тіккі протиснувсь услід — далебí, не кожен мангуста, хай який розумний та досвідчений він був, наважиться продовжувати переслідування кобри в такий спосіб. У норі панував суцільний морок, і Ріккі було важко зорієнтуватися, де прохід розшириться настільки, аби змія могла розвернутися для нападу. Тому звірок завзято вгризавсь у зміїне тіло, водночас упираючись лапами, ніби гальмами, в похилу, теплу, вологу землю.

Незабаром трава біля отвору нори перестала коливатися, і Дарзі схлипнув:

— Усе, кінець Ріккі-Тіккі! Ми повинні проспівати реквієм[11] по ньому. Хоробрий Ріккі загинув! Нагайна, звичайно ж, уб’є його під землею.

Тож він затяг дуже сумну пісню, щойно ним самим складену, та не встиг видати найжаліснішу руладу[12], як трав’янистий килим знову ворухнувсь і звідти поволі вибрався, облизуючи вуса, замурзаний Ріккі-Тіккі. Здавлено зойкнувши, Дарзі замовк. Ріккі обтрусився і від душі чхнув.

— Усе скінчено, — мовив він. — Удова більше ніколи не виповзе нагору.

Заінтриговані цією звісткою, руді мурахи, які живуть між стеблами трав, почали негайно один за одним спускатись униз, щоб переконатися у правдивості його слів.

А Ріккі-Тіккі згорнувся калачиком на траві й умить заснув — і спав аж до самісіньких сутінок, зовсім виснажений за цей нелегкий день.

— Тепер, — сказав мангуста, прокинувшись, — піду-но я додому. А ти, Дарзі, сповісти глашатаю[13], аби він розповів усьому саду, що Нагайна сконала.

Глашатай — це птах, чий голос нагадує удари молоточка по мідній каструлі; він завжди видає подібні звуки, бо служить оповісником у кожному індійському саду й повідомляє новини охочим їх слухати. Чимчикуючи стежкою, Ріккі почув перший програш: «Слухайте всі!», схожий на трель крихітного обід нього гонга; а потім — рівномірне: «Дінг-донг-ток! Наг мертвий — донг! Нагайна мертва! Дінг-донг-ток!» І одразу в саду защебетали птахи та ще й жаби закумкали, адже і їх кобри пожирали так само, як пташенят.

Коли Ріккі-Тіккі добрався до бунгало, Тедді, його мати (досі бліда) й батько, що вибігли йому назустріч, ледь не пустили сльозу над ним. Цього вечора Ріккі вже наївся досхочу, а опісля, урочисто сидячи на плечі маленького хазяїна, вирушив у спальню. Там і побачила його мама, яка, за звичаєм, зайшла перед сном до сина.

— Він врятував нам життя, — шепнула вона чоловікові. — Подумай лише, він уберіг усіх нас!

Вмить сполошившись, Ріккі-Тіккі завмер стовпчиком на ковдрі, оскільки мангусти сплять дуже сторожко.

— А, це ви… — заспокоївся він. — Не варто турбуватись. Усі кобри мертві, а якщо й ні, то я ж тут.

Ріккі мав повне право пишатися собою, та герой не надто задирав свого рожевого носика. Як належить справжньому мангусті, захищав він той сад і зубами, і пазурами, і стрибком, і наскоком, щоб жодна змія ніколи не наважилася поткнутися через огорожу.

Жив колись, любі мої, в океані кит, який, певна річ, харчувався дарами моря. Поїдав він морських зірок, морських щук[14], крабів, камбалу-йорж і звичайну камбалу, плотву, скатів обох статей, скумбрію, щученят та надзвичайно в’юнких вугрів. Загалом ковтав будь-яку рибину, яка йому траплялася; гам! — і все. З часом дійшло до того, що в усьому океані залишилася тільки одна рибка-крихітка. Вона рятувалася завдяки власній кмітливості, бо плавала трохи позаду від правого вуха ненажери, де почувалась у цілковитій безпеці. Врешті кит підвівся на своєму могутньому хвості й заявив:

— Я голодний.

На що маленька хитрунка лукаво поцікавилась:

— А чи доводилося вашій благородній та шляхетній китовій величності куштувати коли-небудь людину?

— Ні, — хижо блиснув очима кит. — Це смачно?

— Дуже! — відповіла рибка. — Правда, важкувато перетравлюється в шлунку.

— Ну, тоді дістань кілька, — наказав океанський велетень, сильним ударом хвоста спінивши водну поверхню.

— Для першого разу вистачить і однієї, — запевнила крутійка. — Якщо ви попливете до п’ятдесятого градуса північної широти, сорокового