Читати книгу - "Прокляте небо"

Жіноцтво всілося навколо столу, кожна взяла до рук вишивку. Степан і Максим засопіли десь по своїх кутках.

Лучина світила тьмяно, майже нічого було не розгледіти, але вишивка мала бути гарною, бо це ж на Спаса всі мали гарними прийти, у нових вишитих сорочках – кожна у своїй. А як вийде погано вишита – то що ж люди скажуть?

Тому матір походжала навкруг вишивальниць, і як у котроїсь виходив невдалий стіжок, то колола голкою – чи в руку, чи в коліно. Євці діставалося найбільше, бо з вишиванням вона не ладнала.

– Руки колоти не можна! – не витримала вона. – Княгиня заборонила…

– Ах, княгиня?! А рідна мати в хаті тобі не княгиня! – Стешка вхопила дочку за її куцу косицю й відхилила голову назад так, що Євка ледь стрималася, щоб не крикнути. – Що ще тобі княгиня говорить?

Євка терпіла мовчки. Кажуть, що материні побої не болять, але цього разу боліло дуже. І голова, і серце.

Коли вже пішли спати, Оленка повернулася до Євки, кліпаючи величезними карими очиськами й переплітаючи свою розкішну брунатну косу в один тугий колосок.

– Завтра вулиця. Підеш? Про тебе хлопці питали.

– Та не хочу, ліпше виспатися, ніж тих юродивих цілувати, – відмахнулася Євка, заходившись і собі переплітатися.

Її смоляне волосся росло повільно й постійно ламалося, тож доводилося підрівнювати, підрізати. Від того підрізання часом і стрічку не було куди вплести. Тому Євка воліла радше ховати його під хустками, ніж виставляти напоказ.

– Минулого тижня ти теж на забаву не ходила. Це тоді мамка тебе покарала, упоперек до ґанку прив’язавши? Ти прямо як Ісус тоді весь вечір хрестом провисіла!

– Не нагадуй, – буркнула Євка, затягуючи свою косицю.

– А Іван зі старшеньких про тебе питався!

– Той Іван все до мене тулиться, наче інших дівчат нема. Ясно ж, що він просто шукає когось, хто з ним легко під копицю піде.

– То Іван тобі не до душі? А хто ж тоді? Може, панич Ілля? Він такий нівроку, хоч і прищавий…

– Та годі тобі! Я на паничів не задивляюся!

– А даремно. Як візьме тебе заміж панич, то й ти станеш шляхтянкою.

– Ой, а ти багато знаєш селянок і служниць, які панями стали?

– Ну, знаю, що в нашого господаря пана Вітовського є коханка з Татарії, – змовницьки прошепотіла Оленка. – Він її з походу привіз і поселив у своєму маєтку у Василькові. Кажуть, вона гарна, як дика троянда! Приїхала вже з немовлям на руках, і Вітовський прийняв того байстрюка, як свою рідну дитину!

– Та ти що! Брешеш!

– Я сама його бачила! Він до нас в село приїздив на котресь зі свят. А ти думаєш, чого пана вже другий тиждень немає. Що, у Києві він, на війні з турками, чи може, у Василькові? Спробуй, запитай пані Серафиму!

– Не вигадуй! – Євка повернулася на інший бік і зробила вигляд, що спить.

– Ти поміркуй над моїми словами, – після короткої мовчанки знову озвалася Оленка. – Відхопиш панича – будеш плавати, як вареник у маслі. Може, ти й не красуня, але ж і не дурна, як деякі думають. Ти розумніша за нас усіх.

Того дня від самого ранку йшов дощ. Марта не виспалась і особливо знущалася з Євки, що аж пану вчителю довелося на неї прикрикнути. Уроки проводили у великій залі, і панночка весь час розливала напої на блискучі білі кахлі підлоги, примушуючи Євку плазувати перед усіма, витираючи. Далі було гірше, коли Марта лишилася з Євкою наодинці у своїх покоях і примусила ту стояти на одній нозі, доки панночка вишиватиме.

Додому дівчина поверталася пізно, змучена душею та тілом. Дощ минув, але тепер усі дороги перетворилися на місиво з багнюки, іти по якому було неможливо, щоб не намочити ноги.

Євка зняла свої черевички і, притримуючи поли одягу та кутаючись у новеньку свитку, побрела босоніж через село. Вона думала про свою господиню Марту й про те, що завтра все повториться знову. Від тієї думки йти зробилося ще важче. Занурена в думки, Євка незчулася, як звернула не на той провулок.

– Гляди, хто іде! Це ж сама панночка Дунька! – почула знайомий голос вона.

Євка сторожко озирнулася. До неї наближалася ватага юнаків на чолі з Іваном. Їх було троє. Хлопці розвели навсібіч руки й обходили її з усіх боків, роздивляючись упритул. Як на зло, навколо не було жодної християнської душі, що могла б за неї заступитися, по сусідніх дворах лише собаки гавкали.

– Не займай, Іванку, – попросилася вона.

– А чого ж не займати? Сьогодні ж вулиця, а Оленка сказала, що ти приходити не збираєшся. Чи Оленка нам збрехала?

– Нам всім кортить почути, як там живеться в панських палатах! – додав рябий Дмитрусь.

– Є такий звичай, що як дівка не ходить на вулицю, то хлопці її й побити можуть, – солодким голосом сказав Іван, беручи дівчину за комір.

– Іванку, я кричатиму!

– То кричи, ще більше отримаєш!

Євка зібрала всю свою лють і голосно заверещала. Іван затулив їй рот рукою, хлопці озирнулися.

– Диви, щось ніхто не поспішає на поміч!

Іван легенько кинув Євку в руки Дмитруся, а той уже сильніше штурхонув її третьому, якого Євка не знала.

Від хлопців несло горілкою й тютюном. Їхні руки боляче пхали в спину, плечі й груди, хтось навіть ударив її під живіт. Євка даремно борсалася, намагаючись відбитися та вирватися з цупких рук.

Їй здавалося, що це тривало цілу вічність, аж доки не почувся кінській тупіт. Він пролунав несподівано, зовсім поряд.

– Досить! – почула знайомий голос вона.

Іванко обхопив її ззаду руками й повернув обличчям до новоприбулого вершника, насмішкувато шкірячись. Ілля ж, навпаки, мав суворий і незворушний вигляд, як і належало шістнадцятирічному лицареві.

– А чого це ми маємо припинити, паничу? У парубоцької громади є свої закони. Тож їдь собі далі, у них не втручаючись!

– Ця дівчина на службі в палаці, – озвався Ілля, поглядаючи зверху вниз. – Вона – власність панночки. Тож як ти смієш посягати на панське добре?

Іван стрімко нагнув Євку, що та аж зойкнула, вишкірився на Іллю й штурхнув дівчину просто обличчям в грязюку.

Хлопці гучно засміялися.

Важко відсапуючись, Євка підвелася. Вона вся була