Читати книгу - "Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus"

— Добридень, — він швидко потис сусідові правицю. Проте той був налаштований на дещо довше спілкування.

— Ну, шо в тебе нового? Коли в театр пригласиш?

— Не знаю… Як буде нова постановка, обов'язково запрошу!

Петро знову затягнувся:

— Давай-давай! А то я тіки й бачу, шо цих підеміків. Вожу їх цілими пачками в ізолятор, там, на Острові. Так хоть шось культурне подивлюсь раз в жизні.

— Добре… — Ігор зробив спробу прошмигнути повз широкоплечу постать. — Я справді запрошу вас в театр, коли буде прем'єра.

Та, видно, сусідові хотілося поспілкуватись трохи довше. Він сперся широкою спиною на стіну, а коліно поставив на перила й таким чином остаточно перегородив шлях до виходу.

— Я ж, сосєд, понімаєш, і справді культуру люблю. Кіно там, футбол… часом книжку почитать, приключенчеську там, детектіва. Бо ж возиш цілими днями тих больних, вони у фургоні завивають, кричать! Після такого оддихнуть хочеться.

Ігор напружився й різко відсунув важке сусідове коліно з перил. Той хитнувся й трохи не втратив рівновагу. Він саме намірявся збити попіл із сигарети до кавової банки, але натомість обсипав собі спортивні штани.

— Та пожди ти, сосєд! Я ж іще хотів тобі розказать! — сердито й трохи ніби аж ображено закричав він услід, проте Ігор спішно подолав останні сходинки і, штовхнувши двері на одній петлі, вискочив у двір.

Трамвай був напханий, видно, попередній пройшов досить давно. Ігор за звичкою зачаївся на задньому майданчику — там усе ж було трохи вільніше. Вискочив він з трамвая за зупинку до театру: хотілося пройтися, та й часу трохи ще лишалося. Обійшовши територію, вирішив зайти з боку внутрішнього двору.

На господарчому виході Віктор з робітниками сцени палив сигарети і спльовував на брудний сніг жовтуватою слиною. Він розповідав про якийсь випадок — Ігор почув уже самий кінець розповіді:

— …і за нею як рвонули всі! Вона бігти не може, бо сумка важка, а кинути не догадується. Наздогнали, збили з ніг, як почали валити. Причому обережно так, щоб кров'ю не замаститися! Я теж разів зо два приклався: це ж зараза могла і з дітьми в пісочниці гратися, і в під'їзд забрести випадково!.. — Тут Віктор зауважив Ігоря, махнув йому назустріч: — Привіт! Там Метелецький вже ролі роздає! Кушнір, здається, пригадав майже всіх, хто в тій п'єсі як називається!

— І що? — Ігор зупинився, почав теж нишпорити по кишенях за сигаретами.

— Він за тебе питав! Так що ти не кури, зразу шуруй до нього.

— А-а-а… Ну, добре. — Й Ігор, так і не знайшовши курива в кишенях, рушив до кабінету режисера.

У кабінеті стояла напівтемрява: бордові штори на вікнах були щільно стулені, а Метелецький сидів у своєму кріслі з увімкненою настільною лампою. Він щось писав у блокноті. Та в першу мить, коли Ігор, подолавши двоє дверей, зовнішні і внутрішні, переступив поріг, йому на якусь крихітну долю секунди здалося, ніби він бачить за столом якусь безформну масу, темно-брунатну купу плоті, в'язку і розпливчасту. Але вже в наступну секунду ті обриси зникли, стрімко згрупувавшись у кощаву й ставну постать режисера.

— О, це дуже добре, що ви зайшли, шановний, — Метелецький зиркнув на нього поверх окулярів. — Сідайте.

Ігор сів, стиснувши коліна, потім трохи розслабився, закинув ногу на ногу й упіймав на собі погляд режисера. Той усміхався.

— Ви у нас актор… третьої категорії?

— Четвертої, — поправив Ігор. До третьої йому було ще далеко, років два або й три. Якщо провідних ролей не грати.

— Четвертої, — погодився Метелецький. — Але, незважаючи на це, ми вирішили пропонувати вам одну з головних ролей у новій постановці. Навіть, я б сказав, головну роль. Найголовнішу, я б сказав.

— Он як? — Ігор не знав, що відповідати. Він перевів погляд з обличчя режисера на завішані театральними афішами стіни його кабінету.

— Саме так! — Режисер потягнув паузу. — Ми й справді зупинились на вашій кандидатурі. Ви вже скільки у нашому театрі?

— П'ять років… — Ігор напружив пам'ять. Ні, справді, таки п'ять повних, шостий іде від минулого серпня.

— Ну, ось бачите, — невідь-чому вдоволено протягнув режисер. — Цілих п'ять років. Можна сказати, добру частину вашого молодого життя ви провели у цих стінах! Тож, мабуть, пора вже й категорію підвищувати, і за серйозні ролі братися. Як ви гадаєте, пора? — У погляді режисера крізь окуляри змішалися щира батьківська приязнь і насторожене очікування відповіді.

— Гм… Може… мабуть, пора… — видавив із себе Ігор. — Але ж… здається, головну роль у цій постановці має виконувати Семен Маркович? Хіба ні?

— Так! Так, шановний! — Худорляве обличчя Метелецького розпливлось, наскільки це було можливо, у посмішці, ніби й приязній, проте дещо зверхній. — Семен Маркович теж гратиме царя Едіпа! Вас це дивує?

— Ні. Ні, не дивує. — Ігор вирішив нічого не запитувати, нехай все з'ясується саме собою.

— Ось і добре! Ви вже ж лишіть, будь ласка, право режисерові на його особистий творчий пошук! — з притиском вимовив Метелецький, прибираючи усмішку з обличчя. — В моєму потрактуванні цього твору царя Едіпа можуть виконувати і два, і три, і чотири актори, скільки вже я вважатиму за потрібне!

— Еге ж… Так. Добре, я не проти. — Ігор відчув, як у шлунку неприємно гусне порожнеча. — Я просто так запитав…

— Отож, шановний! — Метелецький начебто вже повернувся до попереднього доброзичливого стану. — Зараз ви повертайтесь на сцену, і за кілька хвилин ми почнемо першу репетицію. Семен Маркович нам підказуватиме перебіг дії, і ми намітимо, так би мовити, основну канву спектаклю. Згода?

— Ага. Тобто так, авжеж, згода… — Ігор відчайдушно вдихнув повітря й наважився на запитання: — А чи не можна попросити… аванс? Бо нам же не платили з минулого літа. А в мене дружина і донька маленька…

— Аванс? — Режисер замислився. Видно, Ігореве запитання дещо збило його з пантелику, бо думками він уже був на сцені, у стихії вільної творчості. —