Читати книгу - "Золотий лев"

— Подавай обід! — приказав боярин.

— Уже поданий!

— То милості просимо в хату! — звернувся Ратибор до Ярослава. — Ти, молодче, втомився, перемок, зголоднів. При їді розкажеш, що треба.

Ярослав скинув з плеча нагортку з грубої, темнокрашеної вовни і засів із боярином обідати.

Під розтягненою сорочкою пружилися могутні м’язи грудей та рук, тугі й дужі, але ще ніжні і рухливі. Молодеча сила, зручність, снага так і били струєю з усієї його появи. Благородний закрій уст, високе чоло, ясний погляд очей зробили на боярина таке велике враження, що він забув на хвилю про ціль прибуття молодця.

А Ярослав, як тільки заспокоїв перший голод та спрагу, сам став розказувати події минулого дня. Боярин слухав його, але не се займало його передусім.

— Хто ти? — спитав, коли діждався кінця звіту.

— Я — Ярослав Судиславич!

— Судиславич! Може, син боярина, а мій шурин? — з глумом у голосі допитувався Ратибор.

— Може! — відповів холодно молодець. — Може, так, може, і ні!..

— Як-то?

— Кому се до вподоби, той повірить, кому ні, то ні, а мені і се і те байдуже. Тільки, бачите, людина якось мусить називатися, а я гадаю, що мати хіба найкраще знає, хто є батьком її дитини.

Кров вдарила до лиця Ратибора: сей молодик стидав його, побивав власною його зброєю.

— Твоя правда, сину! — сказав із притиском. — Судиславів могло бути чимало на світі.

— Так, але в мого батька був тільки один Ярослав, а в мене є тільки один батько, і ніякий глум, ні брехня, ні наклепи не розділить наших імен, доки життя…

Відправа була гостра, і боярин поміркувався.

— Якої ж нагороди правиш для себе за прожив мого сина? — спитав поважно і приязно.

— Не по винагороду я прийшов, а дати знати, що сталося. Ми гадали, що ти, боярине, рад будеш се почути, тому я й прийшов. Але, бачу, ми помилилися…

— Ох, ні! Я всім майном не виплачуся за прислугу, тільки не бажаю, щоби у моє кубло упхалася зозуля.

— Не я прилетів зозулею з далекого краю, щоби попроганяти отчичів і дідичів сієї землі. Не я і не моя мати, а хто другий!

Наче два мечі, стрітилися над столом два ворожі погляди. Ні! Не було безпеки Ратиборові на Руській землі…

Враз закипіла в серці нелюдська злючість на всіх і вся.

«Пропадіте ви всі, свої й чужі. Коби лише мені та Олегові стало вашої шкури, хоч би тільки на шапку», — погадав і задумався.

І ось десь із дна думок виповзав план, ніби гадюка, яка вилазить із терня на стежку — суща загибель для необережного пішохода. Він виповз, покрутився сюди-туди, аж звинувся наготові. Легкий усміх промайнув по лиці боярина.

— Я знаю, хлопче, що я зозуля, а не ти, що я вам усім осоружний, ненависний, і ви радо позбулися б мене, але й мені між вами важко, прикро, невиносимо. Та ось ти знаєш, що наш король Данило прийняв королівський вінець і пов’язався зі західними князями, щоби рятувати наші землі від татар. Його воєводи були вже тут і торік, і два роки тому, прилучили відступників з-над Горині та Случі, але все те надаремне. Усі волості відпали знов до татар, прогнали королівських тисяцьких і тіунів, а татарський хан Куремса вислав своїх баскаків зібрати полюддя на хана. Він посилав їх і сюди, і я з трудом лише здержую людей од відступства. Минулого року королівські воєводи побили Куремсу, тим-то і вдалося мені удержати волості при собі, але що буде сього року, не знати; і Куремса, і король ідуть сюди знову, буде війна! А як буде війна, то я мушу бути тут, щоби дати кметям належний провід і опіку. Якщо удасться мені те, що задумую, тоді піду собі на Литву до Міндовга. Він завсіди радо прийме хороброго і невбогого боярина.

За сьогоднішню прислугу признаю навіть при виїзді твоє право до спадщини по Судиславу, але ти мусиш мені помогти у моєму замислі.

Боярин скінчив і з-під ока глядів на молодця, який нерішуче дивився перед себе, не знаючи, що відповісти. Те, що знав від бабки про Ратибора, зовсім не годилося з тим, що почув тепер. Знав він і се, що боярин, а не громада приятелює з татарами. Бажає проводити громаді, а вибирається на Аитву! У сьому мусила бути якась заковика, або стара Голубиха не оцінила як слід діяльності боярина… Але ж бо й ся діяльність…

— Боярине! — сказав. — Ти не дивуйся, що люди тікають з-під вашого ладу! Важке наше життя на рідній землі, що і дихнути годі людині. Усе живе з мужицької праці. Усе заздрим оком глядить на мужицькі гаразди, і при першій нагоді голяком пускають богатиря королівські чи княжі орударі[17]. Бере князь полюддя, бере піп десятину, гаразд! Ніхто не заперечить, що сих податків треба князеві і церкві! Але ось збирачі, тіуни, вирники[18] деруть після одної шкури другу, третю, десяту, доки на мужицькому хребті не зітліє остання кожушина. Ба, мало того! Не раз, коли треба порятунку, свобідний кметь возьме скільки там гривень у позичку, а тоді вже хіба бере старечу торбу і махай у світ. Відсотки з’їдять увесь приховок господарства, а з чого жити смердові, як не з приховку? За весь рік праця мужика не стоїть більше одної гривні, а скільки-то їх треба на відсотки? У нас на селі довжник хіба чудом виплатиться, а звичайно попадає у закупи і тоді пропав уже неминуче. Ні проволоки, ні милосерця, ні правосуддя. Гей! Усе село, боярине, — се наші закупи, вони орють, сіють, збирають, а ви товстієте від їхнього поту