Читати книгу - "Найзаповітніша мрія"

від потаємного кохання. А коли виросла, то за першої-ліпшої нагоди вискочила заміж, просто аби втекти з дому якнайшвидше. Та втекти від себе неможливо, і сім років мого шлюбу довели це неспростовно, як теорему Піфагора. Я, котра засуджувала маму за терпіння, сама терпляче зносила від чоловіка те, за що будь-яка інша жінка, яка поважає себе, виштовхала б його втришия. Та я не знала, як це – поважати себе. Я цього не вміла. Мені ніхто не показав. Бабуся Олена завжди шанувала себе, та була надто далеко, аби надихнути мене на те саме.

Порочне коло розірвалося зі смертю Ростика. Мені здалося, що якимось дивом, якимось містичним чином до мене перейшли його волелюбність і стійкість. І здатність діяти теж. Я спокійно спакувала речі і повернулася до батьків. На той час «любий татусь» уже переніс перший інсульт і ледве рухався по хаті. Однак пити не перестав.

Нині я збираюся до нього в лікарню, бо шляк трафив його вдруге. Лікарі сяк-так поставили його на ноги і слізно попрохали нас забрати його додому, бо він дістав їх усіх до печінок. Він матюкався, повзаючи палатою, так, що змусив би пекти раків будь-якого одеського биндюжника. Він гидив, де стояв, і охочих підбирати за ним лайно не знаходилося.

Окрім моєї мами.

Мама тягне його, як схимник вериги, і була б рада кинути, але надто пізно. Жалюгідний, тремтячий, матюкливий, зарослий, як лісовик, зі слиною, що тече з рота, – кому він потрібен? Де поділися розвеселі тьоті, що стрибали в ліжко до молодого красеня, підхихикуючи: «Жінка – не стінка, можна й посунути»?! Де так звані приятелі, що радо ділили на трьох пляшку оковитої, та не могли знести і грама чужої біди?

Немає, нікого немає. Лишилися тільки ми з мамою.

Зараз я прийду до нього, і перше, що він спитає мене, чи принесла я цигарки. Я відповім, що лікарі забороняють йому палити, і він скаже: «Та пішли вони всі!!!» Потім він спитає, де його «чекушка», а я відповім: «Там, де й цигарки». «То якого йуха ти тоді прийшла, курво?!» – зареве він скаженим бугаєм. А я, пересмикнувши плечима, відгукнуся: «Хотіла б я сама це знати, тату».

І піду до завідувача відділення, щоб віднести йому батькові папери для виписки і для оформлення групи інвалідності. Ото він зрадіє (завідувач, я маю на увазі). Потім я викличу таксі й сяду біля водія. Я б сіла біля кого завгодно, хай і біля Джека-Різника, аби не поруч із батьком.

Скоро мамине «щастя» вже буде вдома.

Але спочатку я зроблю дещо для себе. Винесу цей зошит надвір і спалю його. Влаштую невеличке аутодафе. Я на це заслужила.

«Ти можеш пишатися собою, – запевнив Ростик уві сні. Він наснився мені на третій день після своєї смерті, був веселим і гарним, радісно усміхався. – Ти зробила це, сестричко. Ти зуміла!» «Що зуміла?» – не второпала я. «Перемогти себе. Подолати. Відмитися від багнюки. Усе буде добре, Марійко. Тільки лиши минуле минулому».

Саме так я і збираюся вчинити. Давно пора, як сказав би Рост.

Та немає жодного дня, коли б я не згадала про свою мрію і не пошкодувала, що вона не справдилася. Жодного дня у всьому моєму житті.

Звісно, я маю на увазі розлучення.