Читати книгу - "Перекотиполе, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

Бачить Трохим, що нічого робити, подумав: «Що ж? Божа воля! не буду з ним іти, буду собі окроме держатись; буду приставати, не поспішаючи з ним, то він і відв'яжеться від мене».

йде, йде, як ось Денис і наздогнав його; вдарив по плечам і каже:

– Здоров, товаришу! Не втік від мене?

– Здоров, Денисе! де се ти взявся?

– А ти думав, що Денис вже став бездільником, піде на каторгу, так отеє швидше біжиш додому розказати про мене, що я попався?

– Господь з тобою! Яка мені нужда до тебе? Я й сам жалковав, побачивши тебе у такій нужді.

– Жалковав, ти?

– Далебі, що жалковав. Ні ти мені нічого, ні я тобі ніколи: так чого ж нам? Скажи мені на милость, як ти викрутився?

Тут Денис так глянув на Трохима, що у того усі жижки задрижали і у душі похолонуло. Далі і каже:

– Викрутивсь! Коли ж на мене напрасно сказали. Хіба не бува на чоловіка наговорів?

– Як то без того? Ти ж мене повеселив, що ти не був з ними.

– Хіба ж я злодіяка який, га? – грізно крикнув на нього Денис.

– Та хто про тебе таке дума? Зглянься на бога! І замовкли обидва, і мовчать, і йдуть укупі. Геть-геть Денис вп'ять і одізвався до Трохима, та таким страшним голосом, неначе зовсім не він:

– Ти думаєш, що я через твої замки пропав?

– Через які замки?

– Через такі, що думаєш, я нічого і не знаю?

– Бог з тобою! Я тільки чув про сі замки та й забув зараз.

– Забув! Забудеш і справді. – І вп'ять замовкли.

Ідучи так довгенько, переходили через невелике село.

Трохим тут мав знакомого і хотів було зайти відпочити. «Не треба сього!» – вже крикнув на нього Денис, а плохенький Трохим і послухав його, боячись, що як він був против нього утроє здоровіший, так щоб не зробив якого худа. Так думав собі Трохим: «Не буду його сердити; буду піддаваться, нехай вередує, аж поки до своїх місць дійду; тоді викручусь від нього».

Перешедши те село, Денис завернув з дороги геть під лісок і Трохима покликав за собою.

– Оттут відпочинемо! – сказав сідаючи Денис під грушу. – Давай, чи є що в тебе, так пообідаємо або пополуднуємо.

– А що в мене є? – сказав Трохим і достав з торбинки хліба, тарані скільки та огірочків.

Денис достав із-за халяви ніж престрашенний. Трохим, як побачив його, так морозом обдало. Денис розпорядкує, мов сам усе придбав: хліба відрізав собі попереду, а далі ткнув шматок і Трохимові. Теж і тарані собі луччої узяв, а дещо і огірків кинув, мов собаці, Трохимові. Сей усе терпить і мовчить та дума: «Донеси мене тільки, господи, додому. Цур тобі і зо всім! знати тебе не хочу».

– Знаєш що, пане брате? – наївшись, став казати Денис – Цур йому удень йти! Будемо удень віддихати: бач, як душно! Ніччю більш пройдемо і дальше станемо. Як отеє відпочинемо, а вечерком зорею та холодком ніччю мотнемось, так ми післязавтра і дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечора.

Лягли хлопці. Заснули добре. Над захід сонце; прокинулись, пополудновали – і усе-таки Трохимові харчі – і пішли.

– У тебе, бачу, і нема нічого для дороги? – спитав Трохим.

– А де я у чорта що озьму! Коли що й заробив було чого трохи, так ізтряс, у тім анахтемськім острозі сидівши; а заробити більш ти не дав. А було б і на твою долю; гадки б не маві

– Ти мені, Денисе, навдивовижу. Чи такий же ти був у нас у селі? Се ти, ходивши по усім усюдам, набрався такого духу.

– Цить, мовчи, не твоє діло!

І замовкли, і йдуть.

Через скільки там пройшовши, вже Денис вп'ять і обізвався:

– А що, товаришу! поперед усього жінці розкажеш, а там і до голови підеш і по усьому селу будеш проповідовати, як Денис Лискотун хотів лавку обікрасти, і як ти остеріг хазяїна, і як Дениса з острога під калавуром водили к допросу?

– Ні, Денисе! Не знаєш ти мене. Се страшне діло, щоб про кого таке розказовати. Нехай тебе бог у сім дєлі простить, а ти покаєшся і покинеш скверне таке діло. Що ж, спіткнувся та й схаменувся. А розказовати не моє діло. Не тільки жінці, я й сам молю бога, щоб я забув про се, бо, кажу, ти покаєшся.

– Аякже? Вістиме діло, що покаюсь. Так і почну молебні наньмати. Так грошей-бо нема – не добувся; хіба ти мені даси. А що, Трохиме, скажи по правді, багато тобі хазяїн дав за те, що ти про замки йому об'явив?

– Та не я ж то об'являв, він сам дознався.

– Та як собі там знаєш, а вже, вірно, дав таки що-небудь.

– Дав награжденія, відпускаючи, цілкових з пару,

– Та заробітних. Так скільки несеш додому?

– Хто його зна! – казав Трохим, а сам так і труситься, боїться, бо ніч, їх двоє, і Денис здоровіший його. – Я таки гаразд і не лічив, зложив та й пішов.

– Мабуть, багато, що ніколи було й перелічити. Чи поділишся ж зо мною?

– Щоб то як?

– Так, як діляться, пополам. Чи, може, усі віддаси? От сполать би парень був, якби усі віддав!

– Що се ти, Денисе, говориш? – ледве вже промовив Трохим, бачачи, до чого вже діло доходить.

– Та ну, цур тобі із твоїми грішми, що, мабуть, у тебе їх до сина, що так злякався! Ти ще й се розкажеш, що я дорогою мав тебе обідрати!

– Та зділай милость, не думай так про мене, Денисе! Я тобі казав, що нікому не скажу, і побожусь усім, і заприсягну.

– Ану побожись!

І Трохим почав божитися так, що аж страшно було слухати.

– А заприсягни! – каже Денис і подав йому жменю землі. – З'їж отею усю!

Трохим, як з щирим серцем, не боячись нічого ї думаючи-таки, щоб нікому ні слова не розказати, з'їв жменю землі, усе потроху ковтаючи.

– Ну так, тепер товариш. Тепер певен і я.

Оттак-то Денис усе заїдався з Трохимом. Чого-небудь то й прив'яжеться. Трохим