Читати книгу - "Щира любов, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

– Таточку-голубчику, – сказала Галочка, як увійшов батько, управивши батраків, – се мені навдивовижу! Як таки можна, щоб сонечко стояло, а щоб земля ходила? Се, мабуть, панські вигадки!

– Ні, доню, зовсім не вигадки, воно так і є. От як мені учора охвицер розказовав…

Тут Галочці щось веселенько стало на серденьку… Мабуть, вона зрадовалася, що почує, що і як у божому світі

робиться. Може…

Батько їй багато розказовав, що чув від охвицера, і закінчив, що розумнішого чоловіка ще і не бачив. А Галочка йому у відвіт тільки і промовила: «Еге!» – а то усе слухала пильно, і усяке слово запримітила, і жалковала, що нікому їй розказати того усього, що охвицер казав батькові.

У середу Галочка здихнула та й подумала: «Як то ся неділя довго йде! Скільки вже днів, а ще й досі середа! До неділі ще…»

І вп'ять вона закраснілася…

У суботу увійшов Олексій у хату швиденько та й каже: «Знаєш, Галю, що я надумав? Охвицер зовсім не пишний і овсі не гордий. Закличу його до нас полудновати завтра». Галочка так і сторопіла. Дума і не зна, що сказати.

Батько вп'ять її спитав: «Чи добре так, чи як думаєш?»

– Та воно б то, пожалуй, добре, – ледве промовила Галочка, – так глядіть тільки те, чи піде ж він до нас, до простих мужиків?

– О, я знаю, що піде, – сказав Олексій. – Коли посадив мене край себе і казав, що ми перед богом усі рівні, так такий вже не одцурається від хліба-солі. Та і що ж? Зберімося, налагодьмося, а не прийде – як хоче.

– А що ж ми йому налагодимо? У нас панського нічого нема, та й не знаємо, що для панів треба.

– Дурна ти, душко! Не усе однакому хліб-сіль бог дав, що пану, що усякому чоловікові? Чого тут? Що є, то й подамо. Ми не пани, і він зна, що в нас панського нічого нема. Та й об тім не турбуйся. Я постачу усе. Ти йди собі на вулицю грати, а я покличу Домаху: та була у пана наньмичкою, та зна, де, що, як зварити. А ти не турбуйся ні об чім.

Як же таки Галочці, будучи хазяйці, та не турбуватись! Роботу свою заховала, кажучи: «Вже тепер ні к чому починати квітки вишивати, вже суботонька. Я лучче нароблю квітків з шпалер та заквітчаю святії образи; он і голуби вже старенькі, треба новеньких зробити, та і піч, бач, як поколупалась!»

От і покликала зараз наньмичку і звеліла усю ту глину на печі, що поколупалася, стерти та новою позамазувати скрізь. Бо піч була з зелених водолазьких кахлів та на спаях червоною глиною позамазовано, так так хороше було, що не то що!…

Наньмичка піч пора, батрак долівку землею рівня, де повибивалося, а Галочка в'яже квіточки, та які вміла, які знала, самих гарних наробила і голубів новеньких попривішовала. А сама усе турбується думкою: «Коли б же гарної рибки придбали! Хто то в них буде куповати! Що то якби мені воля: я сама пішла б на місто та й купила б якої сама знала, щоб не стидно було».

От у неділю чи пообідала мерщій, чи ні, зараз Галочка підмела велику хату, повісила на кілочок чистий рушник, довгий та предовгий та мудро усякими квітами вишитий, накурила ладаном кріпко і заперла хату, щоб не видихалося, поки… У кімнаті стала вбиратися. І що то вирядилася– хороше та прехороше! Доброго нічого не брала, так лучче від простенького; та як же то на ній усе чепурненько, любенько, штепненько – як на картинці. Чи пора, чи не пора збиратись, вже вона і вибігла… Біжить вулицею і землі не доторкається, а на душі так їй чогось-то весело, так весело… Добігла – і дівчат нема нікогісінько… Зирк – і на колоді не сидить… батько ще не вийшов. А вже з десяток халавурів вже і швандяють по вулиці – дожидають збору дівчат.

Що тут Галочці робити? Де їй дітися? «А що за преліниві дівчата, – дума собі, надувши губенята з серця та мотаючи рушником, що узяла підперезатись. – Чи вони сплять, чи що? Але і досі не виходять, а там, гляди, і вечір, а там і піст скінчається. Коли ж ми награємось? Побіжу їх збирати мерщій».

Кинулась у першу хату: там ще обідають. Сердиться наша Галочка, виговорює, поспіша викликати подруг, бо вже, каже, нерано, вже над заходи сонечко, скоро вечір. Кидається по хатам по другим: там ще і не думали збиратися– тільки вбираються. Отаманує наша Галочка над дівчатами, виганяє на панщину, а дівчата регочуться: «Що се, – кажуть, – сталося з Галочкою? То ми, було, зберемося усі та дожидаємо-дожидаємо, поки-то вона вийде, а тепер поперед усіх поспіша. Ще тільки півдня, а вона вже каже: вечір хутко. О, бодай тебе!»

Сяк-так стягнулися. Попереду, було, усе починають вороном, а тогді вже з піснями підуть; так тепер Галочка каже: «Ні, давайте у кострубонька». Ми розберемо її думку: у кострубонька як грати, так треба пісню голосно викликати, а далі, як вмре кострубонько, так треба у долошки плескати. От луна від пісень та від лясків піде, от швидше і вийде… батенько: «Мені до других діла нема», – так думала Галочка.

От і почали у кострубонька. Пішла луна скрізь. Посипавсь народ з усіх місць. Бачить Галочка, граючи у жони, що вже і батько її вийшов і сів на колоді, як зирк!., аж розсердилася: «Чого той Тиміш та сів біля мого панотця? Чи він же вміє з ним говорити?» Аж ось… Галочка понурила очиці у землю та вийшла з кругу, щоб, знаєте, підтягнути рушничок – чи ослаб, чи що; а сама збоку усе дивиться, куди охвицер іде… а він усе йде, та до колоди… от і Олексій, і Тиміш устали, кланяються… Отже, Тиміш і відҐйшов, спасибі йому!

Отже, і посідали охвицер з Олексієм; от Галочці і веселіш стало, що батькові не буде смутно, є з ким розмовляти, є від кого розумних речей послухати. От як повеселішала, зараз і закомандовала: «Ануте у хрещика!»

– Та тривай-бо, Галочко, – закричали їй дівчата, – ще у жони не зограли, а вона вже у хрещика.

Отаман Галочка не слуха їх: розірвала круг, попарувала усіх, настановила гробів, полетіли дівчата, мов