Читати книгу - "На траверсі Бета Ліри, Володимир Наумович Міхановський"

Противники цієї теорії заперечували.

“В теорії все гладенько, — говорили вони, — але де ви бачили таку антиречовину? Покажіть її нам, ми її ніде не бачили. Ми п’ємо воду, а не антиводу, вдихаємо кисень, а не антикисень, і їмо не антихліб, а звичайнісінький хліб”.

“Це нічого не значить, — не здавалися прихильники гіпотези. — Звичайно, те, що ви кажете, справедливо, але справедливо тільки для порівняно мізерної ділянки Всесвіту, де ми живемо. А що робиться в інших ділянках, дуже далеких від нас? Ми поки що не знаємо…”

Розв’язати цю суперечку було не так просто, хоч, здавалося б, неважко відповісти на неї з допомогою безпосередніх астрономічних спостережень.

Адже ми вміємо визначати структуру далеких зірок з допомогою спектрального аналізу. Про те, з яких елементів складається зірка, нам розповідає світло, що йде від цієї зірки до нашої Землі.

Ось тут і була заковика.

Звичайне світло, що його випромінюють атоми речовини, — це потік елементарних часток — фотонів. Ми можемо сказати, що світло — візитна картка речовини. Але все лихо в тому, що “візитні картки” світу й анти-світу повинні повністю збігатися! Виявляється, немає ніякої різниці між фотонами, що їх випромінює звичайна речовина, й антифотонами, які мала б випромінювати антиречовина, побудована з античасток.

Отож, аналізуючи промінь світла, що падає на наші прилади, неможливо визначити, хто його породив: світ чи антисвіт?

І взагалі фізики виявили дивовижну річ. Виходило, що в певному розумінні антиречовина, яка поки що існувала тільки на папері та ще в зухвалій уяві вчених, повинна була мати такі самі властивості, як і звичайна речовина.

Так, наприклад, антиелементи антисвіту мали б утворювати періодичну систему елементів, точнісінько таку, як періодична система Менделєєва для нашого світу. Це означає, що підручник “антифізики” для антисвіту в принципі нічим не повинен відрізнятися від підручника фізики, за яким вивчають цю чудову науку. Тільки не треба забувати щоразу додавати префікс “анти”: замість “протон” казати “антипротон”, замість “залізо” — “антизалізо”, замість “вода” — “антивода”…

А тепер уявімо собі, що в якійсь ділянці Всесвіту існує реальний антисвіт, навіть більше — цей антисвіт населений розумними істотами. Припустімо, що ми встановили з цими розумними істотами радіозв’язок і знайшли спільну мову. Чи можемо ми тепер достовірно з’ясувати — у світі чи в антисвіті живуть ці істоти?

Це нібито надзвичайно просто. Треба дізнатись, наприклад, який знак у них має оболонка, що оточує атомне ядро, — та й годі. Якщо знак мінус, то це звичайний світ, що збігається з нашим; якщо плюс — то це означатиме, що вони живуть в антисвіті (знову ж порівняно з нами).

Але що означає поняття “знак заряду”? Наприклад, ми умовно назвемо негативним такий заряд, що утворюється на шматочку шкіри, потертої об скло. Такий знак збігається із знаком оболонки атома.

А тепер перенесемося в думці в антисвіт. Виявляється, і там знак “антишкіри”, потертої об “антискло”, теж збігається із знаком заряду оболонки антиатома.

Звідси висновок: за своїми властивостями антисвіт зовсім не відрізняється від нашого звичайного світу.

То як усе ж відрізнити світ од антисвіту? Світло, що доходить до нас, не дає і не може дати відповіді на це питання. Але якби до нас потрапив хоча б один-однісінький атом із чужого світу, ми зразу могли б визначити: з світу він чи з антисвіту.

З фізики відомо, що зіткнення частки й античастки призводить до катастрофи: частки, так би мовити, “взаємно знищуються”, анігілюють, перетворюючись у світло.

Наприклад, зіткнувшись, електрон і антиелектрон щезають, але замість них з’являються дві нові частки — два фотони. Ми можемо сказати, що речовина перетворилася в світло. Це означає, що при зіткненні шматків речовини й антиречовини станеться потужний вибух.

Так приблизно міркували фізики.

Потім виникла ідея використати процес анігіляції часток і античасток як паливо для зорельотів. Адже при анігіляції утворюється колосальна енергія! Від анігіляції одного кілограма будь-якої речовини дістаємо енергію, яка в тисячі разів перевищує енергію, що утворюється в атомному реакторі від кілограма урану. Але це й не диво. Адже при анігіляції речовина ніби цілком переходить в енергію фотонів, у повній відповідності з великою формулою Альберта Ейнштейна, яка пов’язує масу даної речовини з її енергією: Е = mс2, де “с” означає швидкість світла.

Та не так просто було створити ракету на анігіляційному паливі!

Коли люди з величезними труднощами навчилися одержувати антиречовину, виникла нова проблема, не менш складна: де і як зберігати її? Адже антиречовина небезпечніша й “вередливіша” за будь-який динаміт. З чого ж зробити посудину для зберігання антиречовини? Якщо із звичайної речовини, то, зіткнувшись з нею, антиречовина вмить вибухне. Та, припустімо, нам пощастило створити такий бак із антиречовини, наприклад з антизаліза. Тоді виникла б нова трудність: на чому поставити цей бак?

Якщо на підлозі із звичайної речовини — то станеться вибух…

Здавалось, виходу нема. Але фізики знайшли виключно дотепне вирішення. Вони навчилися підтримувати брикети з антиречовини навису, у звичайному магнітному полі. Отже, тепер речовина й антиречовина не стикались: між ними був “магнітний прошарок”.

Ось у такому магнітному резервуарі, з якого було повністю використано антиречовину, і запропонував наш старпом Георгій Георгійович зберігати таємничу пластинку.

Це було вдале розв’язання проблеми: “втекти” з магнітного резервуара, здавалось, було неможливо.

Але недовго панував спокій на “Ізольді”. Не минуло й доби, як знову вібруючий бас “надзвичайки” зворохобив усіх мешканців корабля.

Цього разу все було набагато серйозніше. Майже водночас помітили зникнення робота, що керував електростатичним захистом “Ізольди”, і астроскопа з кульової обсерваторії.

Знову ретельні пошуки… І тут ми — о, жах! — виявили з десяток пластинок. Їх