Читати книгу - "Оповiдання, Марко Вовчок"

А Чайчиха їм на те:

— Сестрицi! Брати! Родина! — так-то вже величає їх! — Не боронiть — нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!

I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися.

Як я тодi на неї глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в неї очi добрi, який усмiх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i осмутнiла знов тяжко. А Настя стоїть, на всiх, на все дивиться та шепче:

— Я вже сьогоднi випила, — шумить менi в головi…

А далi:

— Люди добрi! — простогнала. — Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..

Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату. Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки Настя — як сiла в кутку, як схилила голову, — немов замерла так.

— Насте, — кличемо, — iди лишень до ради, порадимось.

— Голова болить! — одказала.

На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзнає, дивиться страшно i все за голову себе хапає.

— Горить, горить! — каже.

На п'ятий день пiдвелась, хустки шукає, зривається нiби куди бiгти.

— Насте, куди се?

— Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!

Мати заплакала, — просить:

— Доню моя, схаменись!

— Пустiть мене, пустiть!

— Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш… Ляж!

— То вбийте мене, вбийте! — крикне, ламлючи руки.

Положили її знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати:

— Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п'яниця, i ледащо!.. Де ж менi прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: "П'яниця, ледащо, треба її з свого двору вигнати!" — скаже i вижене… i добре зробить.

К ночi вже з сили зовсiм вибилася, — тiльки стогнала стиха та просилась:

— Не женiть мене, не женiть, — нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж ваша дитина, — не женiть!

Усе їй привиджується, що її женуть. I дитину свою згадувала.

— Сховайте, сховайте мою дитину, — шепче, — вона вже давно вмерла!

Так опiвночi пiднялась на лiжку…

— Зима люта! — вимовила. — Куди ви мене женете?

I впала…

Се вже її останнє слово було…

Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на дворi в'ється, порядкує, господарює, i спiває, i смiється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась, як рання пташка, i клопочеться, й бiгає. I свекру догодить-услужить, i чоловiка пожалує, i дiло не стоїть — зроблено все. Живуть щасливо, любенько; старий, на їх глядячи, тiльки бога милосердного дякує.

Одно й журило їх, що дiток господь не дає. Вона, було, як де попаде чужу дитинку, то вже й цiлує, й милує, а сама зiтхне тяжко.

Аж ось послав їм господь, — уродилась дiвчинка. Так-то вже кохає та пестить Горпина свою первичку, i з рук не спускає; аби прокинулось, аби поворухнулось — уже вона й коло колиски, i хрестить, i цiлує, i колише, i спiває над нею. На панщину поженуть, — дитинку за собою несе та вже й моститься там з нею; сама робить, а око бiжить до дитинки.

Ото, було, молодицi й жартують:

— А що, — кажуть, — ваша дочка, Горпино? Вона й почне:

— Та вже всмiхається, сестрицi-голубоньки, i рученята до мене простягає; вже знає мене; нi до кого не йде, тiльки до мене. Свекор бубликом манив — не хоче! I в долонечки вже плеще! Вийду я з хати та з-за дверей i дивлюсь, а воно й водить оченятами — шукає мене!

— Розумна, розумна зросла, — кажуть. — Готуй лишень посаг та рушники: хутко й свататимуть!

А дiвчинка, справдi, як та квiточка розпукується; таке славне дитяточко, веселе й здорове, на пречудо!

Тим врем'ям помер наш пан; почав молодий господарювати. I старий був недобрий, а сей такий лихий, що нехай господь боронить! Так людей жене, гiрш як тих волiв. Отеє три днi панськi одбудем, а четвертий за подушне, п'ятниця й субота якiсь толочнi повидумували. А яка толока? Не то страви, та й хлiба не дають. День при днi, день при днi робимо. Перше все сподiвались: молодий пан буде добрий, та й дождали собi доброго! Вiн був не дуже багатий, а жити пишно, у розкошi великiй хотiв, по-панськи! Що йому до того, що люди, було, на нивi падають? Вiн собi то коней заведе таких, що як змiї, то коляску купить новеньку, то у мiсто поїде — там стратиться. А нам iще, було, кажуть сусiднi панки (вони заходять часто з чужими людьми в розмову, а своє, то б'ють так, як i великi пани — аби рука досягла); то й кажуть було: "Десь у вас тепереньки пан добрий дуже! Так говорить, що аж лихо! Що мужикїв треба й наукам учити, i жалувати, i