Читати книгу - "В забутій країні, Рахул Санкрітьян"

Брехати не хотілось, і, отямившись, я щиро признався:

— Якби ви запитали мене про це кілька днів тому, я відповів би вам “ні”. Але за останній час багато чого змінилось, і тому я можу сказати вам, що не тільки знаю про цього жука-скарабея, а що ви зараз перебуваєте у тій самій кімнаті, де він лежить.

Коли я сказав це, Дхандас пополотнів і схопився з крісла. Весь тремтячи, він кинувся до мене.

— У цій кімнаті? Де ж він? Покажіть мені! Скоріше покажіть мені його! — загорлав він.

Я глянув на нього з подивом і страхом, далі, не поспішаючи, підійшов до письмового стола і вийняв амулет.

Дхандас вихопив у мене з рук жука-скарабея і, не звертаючи уваги на чудове зображення бога Хепера, що пливе човном по священній ріці, втупився очима в ієрогліфічний напис. Я зрозумів, що він нічого не тямить в єгиптології.

— Чи можете ви прочитати, що тут написано? — спитав він.

Мене почали дратувати безцеремонність і різкі манери Дхандаса, і я досить сухо відповів йому, що мені це зовсім не важко.

— Про що ж тут говориться? — мало не закричав він.

— Будьте ласкаві, сядьте в крісло і заспокойтеся, — мовив я.

Йому довелось підкоритися. Але руки не слухались його, пальці тремтіли, а сам він весь час нетерпляче совався в кріслі. Щоб не мучити його довше, я почав дослівно перекладати напис, побіжно розповідаючи про згадуваних там богів. Дхандас слухав мене з величезною увагою, намагаючись не пропустити ні слова, і коли я переклав весь текст, він попросив ще раз показати йому амулет.

— Що написано отут? — вказав він на ієрогліфи, вирізьблені на помістку, де сидів бог Хепер.

- “Мітні-Хапі”. Це те місто, де поховано Серафіса.

— Правильно. А ви знаєте, де це місто? Я похитав головою.

— А я знаю, — впевнено мовив Дхандас.

Я здивувався (та й справді, тут було чого здивуватися!) і додав, що коли так, то, виходить, він знає те, про що не могли довідатися ніякі знавці історії Стародавнього Єгипту, хоч як домагались.

Поклавши руку на пачку записних книжок, що лежали на столі, Дхандас заявив:

— З ними я вже завтра можу вирушити в Мітні-Хапі.

— Невже ви справді хочете туди їхати?

— Так, але з однією умовою.

— З якою саме?

— Якщо ви погодитесь супроводити мене. Я ще раз пильно подивився на цього чоловіка — мені здалося, що він божевільний.

— Та це ж дуже складна річ: я викладач в університеті, і, крім того, у мене відповідальна посада — я охоронець Наландського музею.

Дхандас схопився з крісла, підійшов до мене і поклав свою довгу, тонку руку на плече.

— Пане професоре, я мушу будь-що дістатися до Серафісової гробниці і сподіваюсь, що ви не відмовитесь поїхати в Мітні-Хапі разом зі мною. Сідайте, будь ласка, а я спробую розповісти вам усе докладно. — Кажучи це, він грубо і безцеремонно посадовив мене в крісло і враз поклав переді мною… скручений у трубку староєгипетський папірус.

Поклавши папірус на записні книжки, він сів у крісло і обхопив коліна руками. Я глянув на кисті його рук — вони свідчили про велику фізичну силу.

— Мій дядько купив цей папірус у бродячого торговця в Каїрі. Дядько Шівнатх не вмів читати ієрогліфи, отже, і не розумів вартості папірусу, а купив його тільки як пам’ятку старовини, — почав Дхандас. — Дядько був дуже освічена людина і любив книги. Його велика бібліотека разом з усім іншим майном перейшла до мене в спадщину. А я, правду казати, не читаю нічого, крім юридичної літератури та газет, але недавно, переглядаючи дядькову бібліотеку, знайшов і прочитав оці його щоденники. Зміст їх вразив мене. Дядько багато подорожував, але я ніколи не думав, що йому довелося зазнати таких незвичайних пригод. Оцей папірус може нам знадобитися, бо в ньому перелічено всі Серафісові скарби, поховані разом з його тілом у місті Мітні-Хапі. Дядько вважав, що золотий посуд, пишний одяг, прикраси та скриньки з коштовностями навіть як па ринкові ціпи (а треба ж не забувати, що ці скарби — пам’ятки стародавньої культури) коштують не менш як п’ять-шість мільярдів рупій.[7] Ну, що ви на це скажете, професоре?

Я відповів, що навряд чи в гробниці можуть бути заховані такі багатства, а проте не вірити цьому немає ніяких підстав.

— Чи правда, що всі речі, які під час розкопин знаходять на території Єгипту, — власність єгипетського уряду? — спитав Дхандас.

— Безперечно, — сказав я.

— Навіть і тоді, коли гробницю розкопано десь у районі, де бере початок ріка Собат?

— То Інша справа. Але я не чув, щоб хто-небудь дістався до верхів’я цієї ріки, що бере початок або в окрузі Монгалла, в Судані, або в окрузі Каффа, в Абіссінії.

— Я теж не знаю, де бере початок Собат, але я точно знаю, як туди дістатись. ї я маю намір найближчим часом вирушити до цього малодослідженого району Африки.

— Що вас туди вабить?

— Серафісові скарби.

— Якщо ви навіть справді знаєте, як дістатися до Мітні-Хапі, це не так легко зробити. Але чому ви запрошуєте мене з собою?

— Ще до того, як я прийшов сюди, у мене було кілька причин. А тепер з’явилась ще одна: ви ж власник жука-скарабея, а це ключ, яким ми зможемо відчинити вхід до Серафісової гробниці.

— Так. А інші причини які? — спитав я, почуваючи, як мені дедалі більше хочеться розкрити таємницю священного амулета.

Звичайно, я мріяв не про те,