Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Найгірше буде з водою! — промовив розчаровано Сашо, згадавши знову про Н. — Щодня треба буде їздити до міста по воду, — це вже справжнє безглуздя! Може, не варто тут залишатися?
Та вагатися вже було пізно. Хлопці обійшли весь острів, уважно, з пристрастю геологів обслідували скелі понад берегом, але прісної води не знайшли ні краплини. Подумали, чи не викопати колодязь, але скоро відмовились од цієї думки: морська вода, вільно проходячи через ненадійний фільтр земних шарів, заллє його. Реальнішою була пропозиція Колки збирати дощову воду, але Андрій вірніше вирішив це питання:
— Трохи згодом купимо мотор, а до того часу будем возити в барильці. Не так то вже й далеко до міста!
Погодились. Потім пішли оглядати колишню тюрму. Каменю і дерева тут було досить, щоб побудувати чудову хатку. Найскладнішою лишалася проблема води. Не буде можливості ні лісу насадити, ні городину розвести. Навкруги стільки води, а не можна напитись, ні город полити, — це вже надто прикро. Та, незважаючи ні на що, ліс вирішили все-таки насадити, причому переважно з декоративних порід, за пропозицією Саша, який просто марив тропічною рослинністю.
Велика суперечка зчинилася з приводу назви острова. З давніх-давен його звали островом Святої Феодосії, але це зовсім не подобалося хлопцям, і не тільки тому, що вони не визнавали ніяких там святих, а й через те, що стара назва якась безглузда й прозаїчна. Нічого привабливого, нічого романтичного не було у цієї невідомої рибальської святої. А проте як не міркували, скільки пропозицій не розглядали, як не вирувала нестримна Сашова фантазія, так ні до чого й не домовилися. Залишили на потім. Це була справа важлива, її зопалу вирішувати не можна. Так само, як і питання про барку, яка й досі ходила без назви.
Максим запропонував увійти в середину будови, щоб роздивитись. Колка не погодився. Його гнітила сама думка, що тут колись була тюрма. Тому він залишався холодним, десь глибоко в душі повстаючи проти Сашової ідеї. Досить було йому подумати, що тут, можливо, катували його батька, як він весь ставав на диби, згоден краще побитися, ніж піти на угоду з своїми почуттями.
— Ти залишайся тут, — сказав Максим, який розумів його, і вони втрьох попростували до споруди.
Заходили несміливо, з трепетом у серці, і Колка це відчув, йому стало ще прикріше, хлопець одвернувся й почав дивитися на море. Незабаром обід. Досить блукати по цих каменюках! Час рушати.
Хлопці обережно переходили з камери в камеру, які всі були порожні, запущені й брудні, засновані чорним від пороху павутинням. Замість вікон і дверей зяяли темні отвори, на стінах виднілися напівстерті написи. Скільки людей тут згнило! Із завмираючим серцем обійшли хлопці всю споруду, їм хотілось якнайшвидше вийти звідси геть, утекти, але цікавість і та дивна сила, яка будь-що примушувала їх поводитись, як мужчини, стримувала хлопців. Мов ті примари, блукали вони по таємничому будинку. Вже виходячи, Сашо угледів якісь двері, що вели в підземелля. Це вразило його: у всьому будинку двері повиривані, а тут цілі, його фантазія гарячково працювала. Сашо поділився тривогою з іншими. Хлопці нерішуче стояли біля дверей, не наважуючись натиснути клямку.
— Дурниці! — перший опам'ятався Максим. — Чого ви боїтесь? Тобі, Сонце, завжди щось ввижається. Двері як двері, — і він натиснув на них.
Двері були замкнуті.
— Ти дивись! — здригнувся від несподіванки хлопець. — Що ж це таке?
— Я ж вам казав, — прошепотів ослаблим голосом Сашо, і мурашки побігли у нього по спині.
Максим натиснув на двері дужче, але знову марно. Вийшли й розповіли про все Колці. Він запропонував виламати двері. Ясно, що тут не все гаразд. Колка побіг до барки, приніс сокиру. Максим помітив, що Сашо боїться, і, повагавшись хвилину, залишив його біля входу на сторожі. Кількома ударами він вибив таємничі двері, і в світлі електричних ліхтарів хлопці угледіли вологі східці, що зникали десь у темряві. Деякий час усі нерішуче стояли біля відкритої пащі підземелля, потім Максим, затиснувши в зубах ніж, переступив поріг. Обережно й несміливо почали вони сходити вниз, їх обдало запахом вологи й цвілі. Східці були мокрі й слизькі, із стін сочилася вода.
Східці привели в довгий коридор, і хлопці приготувалися битись на смерть, якщо хтось на них нападе. Але ніде нікого не було. Вздовж коридора було багато дверей. Певно, карцери. Хлопці зайшли в деякі з них. Нічого. Сирість і темрява. Двері п'ятої камери були замкнуті. Розбили й їх. І аж скрикнули від подиву: до самої стелі камера була набита ящиками.
Відірвали дошку. Заблищали новенькі бляшані банки без етикеток.
— Мабуть, динаміт, — шепнув Колка.
— Побачимо, — промовив Максим, і голос у нього затремтів. Він замахнувся сокирою. Андрій схопив його за руку.
— Не треба! Може вибухнути. Надворі побачимо. Давай подивимося, що в інших ящиках.
Розбили ще один. У ньому були такі самі банки. Третій, четвертий — те саме. Лишатися тут довше не було рації. Хлопці поспішили вийти на світло, щоб побачити, що в банках. Колка запропонував оглянути й решту камер, але там нічого не знайшли.
Угледівши товаришів, Сашо, ніби згадавши про щось, задиханий і неспокійний, вибіг назустріч.
— Знаєте що? Тут пропливало кілька рибальських човнів, один з них завернув сюди, ніби за косяком риби, але, побачивши нашу барку, рибалки повернули назад й пішли за іншими човнами.
Максим суворо глянув на нього:
— Не брешеш?
— Слово честі!
— Все зрозуміло, — сказав Колка. — Контрабандисти.
— Побачимо… — стурбовано промовив Андрій.
— У нас є консервний ключ? — запитав Максим.
— Здається, є, — відповів Колка, і всі четверо попрямували до барки.
Знайшли ключ. Максим хотів було відкрити одну банку, але руки у нього тремтіли, і Андрій спинив його:
— Стривай! Це не для тебе зараз. Та тут і не місце.
Зрозумівши, що Андрій боїться за нього, Максим задумався:
— Це правильно. Може,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітряк, Славчо Чернишев», після закриття браузера.