Читати книгу - "Патетичний блуд, Анатолій Дністровий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Юля каже, щоб я поснідав, бо чай вже певно вистиг. Да — чай не гарячий. Їм бутерброди, запиваю. Друзі дивляться на мене, як на власну дитину. Кажу їм про це. Вони сміються, підколюють, що обов'язково всиновлять мене і заборонять вештатися поночі, як я це роблю останнім часом, а змусять вчасно лягати спати, зранку вчасно вставати, снідати і відвідувати заняття, так, так, відвідувати пари.
«Чому ти зараз не на лекції, вже двадцять хвилин, як вона йде?»
«Чому, а?» — підтримує Юлю Дека. Я кривлюся, морщуся, ховаюся під ковдру. Потім ми трохи мовчимо. «Да, — каже Дека, — непогано провели день святого Валентина».
«Гарно», — пожвавлюється Юля й кидає на мене теплий погляд.
Вони згадують про нинішні лекції, серйознішають, говорять про якогось викладача-ідіота, що звіріє і принижує студентів, триндять про спільних знайомих, потім кажуть «до вечора» і йдуть. Мовчки лежу й дивлюся в стелю. Чому я не втішений новим днем? Ліниво підводжуся, вмикаю магнітофон, ставлю касету з поганеньким писаним-переписаним з інших магнітофонів записом Дебюссі, якого мені підкинули знайомі дівахи з музпеду; згадую їхні обличчя й усміхаюся: якби не ці геніальні дівахи, якби не їхня увага до мене... яким би я був темним! Мабуть, бігав би, як повний ідіот, із книжками під пахвою й корчив із себе начитаного кретина, що полюбляє цвіркати на людях модними іменами й цитатами.
Да, гарний був день святого Валентина. Я так нікому за нього і не подякував.
В університеті перед третьою парою, на яку я нарешті вирішив піти, зігнорувавши дві попередні, зустрічаю свого доброго приятеля з філфаку — А. Ми перекидаємося словами про свіжі новини, бо не бачилися три дні. А. належить до мовчунів, тому говорити доводиться мені, а він кліпає своїми синьо-сірими очима або ж мляво відповідає кивком голови чи скупими словами. Хоча коли якась тема його розворушить, А. пожвавлюється і — говорить — яка це прекрасна мить! А. говорить тихо, але чутно, губи ліниво ворушаться, випускають слова, а очі дивляться тобі у груди або на підборіддя, лише час від часу він підводить їх на твої, ніби хоче переконатися, чи не втратив співрозмовник уваги. У нас різні темпераменти. Раніше, коли ми багато сперечалися про літературу, А. опонував мені здебільшого густими плямами на білому обличчі й лише потім тихо починав говорити. В запалі дискусії я погано його слухав, а тому завжди просив повторити сказане, від чого він почувався, певно, незручно. А. живе дуже неквапно, ніби єдиною вадою людини вважає поспіх і дію. При першому знайомстві з А., коли у нього запитали, як його звати, він попередив, що ці звуки дуже довго вимовляються, оскільки ім'я і прізвище (Андрій Блінов) мають багато букв. Запропонував звати його просто «А» — це дасть можливість не напружувати артикуляційний апарат і економити кілька секунд власного мовлення. Присутні спершу витріщили очі, потім недовірливо заусміхалися. Я також тоді усміхнувся, але особливо — як людина, котрій люб'язно пропонують покуштувати зіпсуті продукти.
Розповідаю йому, як учора вночі Дека грав нову композицію, це просто здорово, в нього давно нічого такого не було. А. під впливом мого потоку слів помітно морщиться й робить відсутній вираз обличчя. Він приїхав сюди вчитися з далекої Півночі і, звичайно, ще важко переварює розмовну українську мову, особливо в такому темпераментному виконанні, як у мене. А. запитує, чи й далі парю себе Тибетом і всім тим, що з цим пов'язано. Розгублено відповідаю, що це нікому не заважає, а він уважно слухає й мовчить, ніби зважує мої слова, по кілька разів прокручує їх у голові, а його очі й далі свердлять на мені ґудзики. Це в нього така звичка—я раніше це зрозумів — недбало дивитися на людей, ніби їхній вигляд його втомлює і його цікавить тільки їхня діафрагма чи щось інше на цьому рівні. Може, це від того, що А. мало з ким спілкується, адже, як справжній філолог, він майже весь час проводить за книжками: його можна побачити самотнього в бібліотеці, у сквері на вечірній лавочці чи під час лекції, коли він мало звертає увагу на дзвінкоголосого лектора, що безперестанку читає зі своїх папірців і студенти не встигають за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Патетичний блуд, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.