Читати книгу - "Концентраційні табори в Совєтському Союзі, Андрій Микулін"

1768 року на Правобережній Україні вибухло протипольське повстання українського населення, очолене Залізняком та Ґонтою. Повстання, під назвою «коліївщина», набуло такого розмаху, що українські повстанці перейшли турецькі кордони. Турецький і молдавський уряди вимагали від Москви приборкати повстання та й сама Москва була ним перелякана. Під командуванням російського полковника Гурьєва вислано проти повстанців війська, які, не маючи відваги розпочати відвертий бій, вжили підступу. Під час «дружніх» розмов на «дружньому» бенкеті українських повстанських провідників заарештовано, а московські вояки накинулись на табір непідготованих повстанців. Полонених повстанців з Правобережжя росіяни віддали під суд польській владі; лівобережних засудив на кару смерти та заслання московський суд. На смерть засуджено 250 повстанців, а іншу частину «помилувано» — їх били канчуками, виривали ніздрі, таврували розпеченим залізом чола, а потім висилали всіх на каторжні роботи до Нерчинських копалень в Сибірі. Заслали на Сибір також і ватажка гайдамаків Максима Залізняка, де він і помер.

Вище наведені документи свідчать про методи поступування російської імперії супроти України, її населення і її територіяльних багатств а також свідчить і про те, що система концтаборів, в'язниць, заслань і загального народовбивства у російській державі має своє глибоке історичне коріння, починаючи від старовини і тягнеться червоною ниткою через усі часи царювань російських князів, царів та імператорів. Не менше є документів і доказів про винищування і запроторення інших народів, що їх поневолює Росія. Знайдено багато документів також і в історії тих народів і в самій московській історії, що їх своїми імперіялістичними війнами загарбала Московщина.

Імператор Павло виявився ще жорстокішим за Катерину ІІ. Його царювання має в російській історії назву «царство жаху». Першою його реформою була реорганізація армії та впровадження пруської військової дисципліни. Багатьох офіцерів та вояків, що не задовольняли нових вимог реформи, звільнено з армії та заслано в Сибір. Поліційні заходи та приписи стали такі жорстокі, що навіть частина царської жандармерії запротестувала проти них. Дозвіл на виїзд за кордон держави цілком знесено. Чужинців до Росії впускали лише за особистим дозволом царя. Студентській молоді заборонено студіювати в закордонних університетах, а також привозити до Росії чужоземні книжки і ноти. Всі приватні друкарні замкнено, а над друкуванням літератури впроваджено найстрогішу цензуру. За найменшу підозру Павло І засилав населення до Сибіру або ж замикав до в'язниць. Досить було цареві потрапити на очі, коли він був роздратований, як невинного заарештували і карали ув'язненням або засланням. Як відомо з російської історії, Павла І задушили 1801 року. За царювання Олександра І процвітала т. зв. «аракчеєвщина», надхненником якої був граф А. Аракчеєв, що належав до офіцерів Гатчинського війська. В його руках була сконцентрована вся цивільна та військова влада. Неук і брутальник Аракчеєв, за його потурання та сприяння, мав за царя Олександра І найбільшу владу у державі. Жорстока «солдафонщина», зневага до освіти і культури, самоуправство — ось головна характеристика часів аракчеєвщини в Росії. Якнайдужче пригнобити поневолені неросійські народи, це була головна турбота цього царського самодура. За його проектами, на Україні започаткували розбудову військових поселень, до яких спроваджували з корінної Московщини цілі полки росіян, а українське селянство закріплювали в тих поселеннях як «військових поселян». Такі поселення Аракчеєв насаджував на нижній течії Дніпра, на прикаспійських землях та на Кавказі.

Російський цар Микола І, третій син царя Павла, розпочав своє царювання тим, що в день вступлення на престіл (14.12.1825 р.) наказав військам стріляти в «бунтовщіков і зачінщіков», які не забажали присягати новому цареві в Петербурзі. В цей час Микола І одержав від жандармерії «звіт» про дію декабристів. Було арештовано і поставлено перед суд більше 100 осіб. Верховний кримінальний суд засудив на кару смерти 40 осіб, а останніх на досмертну каторжну працю в Сибірі. Підставовою реформою царя була організація поліційної таємної канцелярії, так званого третього «отдєлєнія». Її завданням було стежити і надглядати за політичним настроєм суспільства та досліджувати політичні справи. «Третєє отдєлєніє» існувало до 1917 року, а потім його функції в Росії перебрали Чека-ҐПУ-НКВД-МВД.

1848 року для російських університетів опрацьовано і запроваджено в життя спеціяльний, дуже суворий, статут, студентів воєнізовано, а міністерство народньої освіти посилило цензурні приписи, забороняючи в пресі заторкувати політичні справи.

На цей час припадає створення Кирило-Методіївського Братства в Києві, до якого належали такі видатні українські культурні сили, як Микола Гулак, Опанас Маркевич, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш і найвидатніший з них український поет Тарас Шевченко. Кирило-Методіївське Братство насамперед накреслило програму політичного визволення і незалежности України. Примара української самостійности та розконспірування Кирило-Методіївського Братства поставило на ноги всю царську поліцію. 1831 року на Лівобережжі України, Москва касує останні залишки міської самоуправи, а 1841 року ліквідує в судівництві Литовський Статут. Центр міста Києва заселювано московськими купцями-зайдами, а протимосковські рухи на Київщині були придушені кулями, нагайками та засланнями. Членів Братства — Куліша, Костомарова, Білозерського та Т. Шевченка заслано до пустель Середньої Азії під перські кордони.

Після смерти царя Миколи І, який, не змігши пережити поразки російської зброї в кримській війні, отруївся, став царем Олександер II. Він «милостиво» повернув членів Кирило-Методіївського Братства з заслання, але заборонив їм жити в Україні. На доноси, що їх подавалось до російської поліції, 1875 року створено спеціяльну протиукраїнську комісію, очолену Михайлом Юзефовичем. Ще 1874 р., він написав до Москви донос, що українці силкуються створити вільну Україну у формі республіки, з гетьманом на чолі. Комісія працювала коротко, але рішуче. Вона прийшовши до переконання, що допустити окрему літературу на «простонародньому українському говорі», — це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливість відділення, хоч би й у далекому майбутньому, України від Росії, — комісія вирішила розв'язати Київське Географічне Товариство, а його членів і співробітників та інших активних українців стероризовано індивідуальними репресіями. Вершком праці комісії був ганебний царський указ, підписаний Олександром II, від 18 травня 1876 р., який забороняв друкувати книжки українською мовою, виставляти українські театральні п'єси та прилюдно співати українські пісні. Для посилення москофільської пропаґанди на Західніх Землях