Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль"

- Але ж будинок двічі обшукували.

- Дурниці! Вони не вміють шукати.

- А як ви шукатимете?

- Я не шукатиму.

- Тоді як нам бути?

- Вона сама покаже мені.

- Але ж вона відмовиться.

- Їй це не вдасться. Стривайте, я чую стукіт коліс. То її екіпаж. Тепер якнайпунктуальніше виконуйте мої накази.

Поки він говорив, з-за рогу блиснуло світло ліхтарів екіпажа. То було чепурне маленьке ландо, що під’їхало до дверей Брайєні-Лодж. Коли воно зупинилося, один з волоцюг, що стояли на розі, кинувся відчиняти дверцята, сподіваючись заробити якогось шеляга, але його відштовхнув інший волоцюга, що підбіг з тим самим наміром. Зчинилася жорстока бійка, до якої піддали жару двоє гвардійців, що взяли сторону одного з волоцюг, і точильник, який так само в запалі кинувся боронити іншого. Бійка лютішала, й за одну мить жінка, що вийшла з екіпажа, опинилася в натовпі розлючених людей, які дико гамселили один одного кулаками й палицями. Холмс кинувся в натовп, щоб захистити жінку, але, продершись до неї, раптом скрикнув і впав на землю з заюшеним кров’ю обличчям. Гвардійці негайно дременули в один бік, волоцюги - в інший, зате кілька поважних перехожих, що не брали участі в бійці, підбігли, аби допомогти жінці й пораненому чоловікові. Ірен Адлер - я й тепер зватиму її так - побігла сходами, але перед дверима зупинилась і озирнулась; у світлі, що променіло з передпокою, було добре видно її гарну постать.

- Бідолашний джентльмен дуже поранений? - спитала вона.

- Він помер,- відгукнулося кілька голосів.

- Ні, ні, він ще живий! - вигукнув хтось інший.- Але він помре по дорозі до лікарні.

- Сміливий чолов’яга,- мовила якась жінка.- Вони забрали б у леді гаманець і годинник, якби не він. Тут їх ціла банда. Та він ще дихає!

- Його не можна покинути на вулиці. Може, занести його до вас, мадам?

- Звичайно. Несіть його до вітальні. Там є зручна канапа. Сюди, будь ласка!

Його поволі і врочисто понесли до Брайєні-Лодж і поклали у вітальні, а я почав спостерігати за всіма цими подіями зі свого місця біля вікна. Лампи були запалені, але завіски ще не спустили, тож я міг бачити Холмса, що лежить на канапі. Не знаю, чи відчував він докори сумління, граючи свою роль, але я ніколи ще не був такий засоромлений, як тоді, коли побачив цю чарівну жінку, проти якої був у змові. А вона з такою добротою й ласкою допомагала пораненому! І все-таки відступити тепер означало б якнайганебнішим чином зрадити Холмса. З важким серцем я дістав з-під пальта димову шашку. Врешті-решт, подумалось мені, ми не завдамо їй ніякого лиха. Ми тільки не дамо їй завдати лиха іншій людині.

Холмс сів на канапі, і я помітив, як він корчиться, як людина, що їй бракує повітря. Покоївка кинулася відчиняти вікно. Тієї самої миті я побачив, як він підняв руку; за цим сигналом я кинув шашку до кімнати й заволав: «Пожежа!» Ледве це слово злетіло з моїх вуст, як його підхопила вся юрма. Обідранці й поважні джентльмени, конюхи й служниці - всі в один голос закричали: «Пожежа!» Густі хмари диму клубочилися в кімнаті й виривалися крізь відчинене вікно. Я бачив, як там, усередині, метушаться чиїсь постаті, а за хвилину почув Холмсів голос, який переконував, що то марна тривога. Протиснувшись крізь галасливий натовп, я дійшов до рогу вулиці; за десять хвилин мене наздогнав мій друг, узяв попід руку й повів геть від того розбурханого місця. Він швидко прямував уперед і не промовив жодного слова, поки за кілька хвилин ми не повернули до якоїсь тихої вулички, що вела до Еджвер-Роуд.

- Добре ви це зробили, докторе,- зауважив він.- Краще й не можна. Все гаразд.

- Ви роздобули фотографію?

- Ні, але я знаю, де вона.

- Як ви про це довідалися?

- Вона сама показала мені, як я й казав вам.

- Я нічогісінько не розумію.

- А я й не хочу робити з того таємниці,- мовив він, сміючись.- Усе це дуже просто. Ви, звичайно, помітили, що всі ці роззяви на вулиці - мої спільники. Я найняв їх на цей вечір.

- Я здогадався.

- В руці в мене було трохи червоної фарби. Коли почалася бійка, я кинувся вперед, упав, притулив руки до обличчя й постав у найжалюгіднішій подобі. Це давня витівка.

- Це я теж зрозумів.

- Вони занесли мене всередину. Вона мусила з цим погодитися. Що їй зоставалося робити? Я потрапив до вітальні - тієї самої кімнати, що була в мене під підозрою. Фотографія лежала десь поряд, чи тут, чи в спальні, тож я й вирішив це з’ясувати. Мене поклали на канапу, я вдав, що мені бракує повітря, вони змушені були відчинити вікно, й ви дістали змогу зробити свою справу.

- Чого ж ви цим домоглися?

- Всього, що треба. Коли жінка думає, що в будинку пожежа, чуття їй підказує рятувати те, що для неї найдорожче. Це надзвичайно сильне чуття, я не раз користався з нього. Наприклад, у дарлінґтонівському скандалі чи в справі з Арнсвортським замком. Заміжня жінка кидається до дитини, незаміжня хапає скриньку з діамантами. Мені було зрозуміло, що для нашої леді нема нічого дорожчого за фотографію, яку ми шукаємо. Вона кинеться рятувати саме її. Пожежу було розіграно чудово. Диму й крику було досить, щоб зворушити навіть залізні нерви. Вона вчинила саме так, як треба було. Фотографія - в схованці за висувною панеллю, якраз над шнуром дзвінка. Вона миттю опинилася там, і я навіть побачив краєчок фотографії, коли вона витягала її звідти. Коли ж я крикнув, що то даремна тривога, вона поклала її на місце, позирнула на шашку, побігла з кімнати геть, і більш я її не