Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Щоб турецьку гордість присмирити,

Загребущу руку вкоротити.

Вже зібралось славнеє лицарство,

Наче хмара, Відень обступило.

Тут спочинуть між хрещеним людом,

Поки рушать в Буду по Дунаю.

Спочивають, коники сідлають,

Закликають лицарів із Відня:

«Годі, годі по дворах сидіти,

На турнірах копії ламати,

Величать в піснях красу жіночу,

В струни брязкать, мід-вино спивати!

Нуте, нуте до святого бою!

Притремо ми роги мусульману,

Проженемо турка з Віфлеєму,

І заблисне славний хрест Христовий

На соборі у Єрусалимі,

І здобудем скарби незліченні,

Що нагарбав турок по всім світі».

Жив у Відні лицар у ту пору

Олександер, знатний і побожний,

Мав він вірну жінку Юліану,

Жили любо, як голуби в парі.

Аж одної ночі із півночі

Прокидаєсь зо сну Олександер,

Прокидаєсь, тяженько зітхає,

Далі так говорить до дружини:

«Юліано, вірная дружино,

Незвичайний сон мені приснився:

Мов лечу я в криницю безодну,

Поринаю в студеную воду,

Поринаю аж на дно глибоке,

Там находжу зерно золотеє,

І воно наверх мене виносить.

Тричі вночі я зо сну будився,

Тричі мені сон той самий снився.

Видко, горе він мені віщує,

Видко, чимсь ми бога прогнівили.

Слухай, люба, на що я наважив:

Приберуся я в сталеву зброю,

Пристаю до славного лицарства,

Пристаю до Генріха міцного,

З ним піду я бусурмана бити.

Як загину - бог гріхи відпустить,

А як буде славна нам побіда,

То й на мене тая слава спаде».

Ізлякалась вірна Юліана,

Сльози ронить, біле личко клонить

І до мужа теє слово мовить:

«Олександре, господарю любий,

Не ходи ти в той похід далекий!

Серцем чую, щастя вам не буде.

Не по правді король поступає,

Султанові присягу ламає,-

Ся неправда на вас всіх помститься.

Як у тебе гріх є на сумлінні,

Можеш дома господу молиться».

Олександер їй на се говорить:

«Люба жінко, не протився тому!

Серцем чую, що се божа воля;

Що бог судить, того не минути.

Ти живи тут тихо у господі,

Доглядай порядку в нашім домі,

Від усього злого бережися,

А за мене, люба, не журися».

Юліана тихо сльози ронить,

Сльози ронить, голосно зітхає,

Поки сон їй не склепив повіки.

В сні їй ангел божий показався

І промовив ось якеє слово:

«Юліано, не протився мужу,

Та поший йому сорочку білу,

Хай усе її на собі носить:

Доки будеш ти для нього вірна,

Доти буде та сорочка біла».

Юліана супокійна стала,

Прийнялася ту сорочку шити,

А пошивши, мужеві приносить

І словами любо промовляє:

«Олександре, господарю милий,

Їдь із богом, де бог тебе кличе!

Я тут буду за тебе молиться,

Буду вірно тебе дожидати.

А отсе тобі сорочка біла,

Щоб її носив ти у поході.

Поки буде ся сорочка біла,

Поти буду я для тебе вірна».

Тихо, тихо Дунай хвилі котить

З міста Відня аж до міста Буди,

З міста Буди аж до Білгорода,

З Білгорода аж у Чорне море,

А за морем бусурман панує.

Як ті хвилі, поплило лицарство

До схід сонця на зустрічу горю.

Із лицарством лицар Олександер

В ясній зброї на воронім коні.

Проводжала його Юліана.

По Дунаю штири милі шляху,

Проводжала, плачучи прощала.

І стояла довго на дорозі,

На шпилечку кручі кам’яної,

Поки військо було видно в долі.

Поки зброї блискали до сонця,

Поки чути, як їх коні ржали,

Від копит їх земля стугоніла.

А як щезли в вечоровій тіні,

Юліана додому вернула,

Цілу нічку молилася богу,

Супокійно стала мужа ждати.

Ой рожево сонечко сходило,

Та запало за кроваву хмару.

То не сонце так рожево сходить,

То лицарські стяги з вітром б’ються.

А спереду король молоденький,

Наче квітка помежи квітками,

Весь у зброї посеред лицарства.

Весь він радість, певність і надія,

В бій рушає, мало не співає,

Рад на крилах за Босфор летіти,

Впасти градом на карки турецькі,

У Нікеї завтра ночувати.

Ой рожево сонечко сходило,

Та запало за кроваву хмару.

Пишно війська дійшли до Дунаю,

Мов три ріки золотохвилясті;

Пишно стали в Константинополі,

На могучі човни посідали,

А надія дула їм в вітрила,

Тверда віра їх вела на берег,

Далі, далі в бусурманську землю.

Та не те їх за Босфором ждало.

Край Анкіри в бусурманськім краю

Свій остатній табір таборили.

Обступила їх турецька сила

І закрила, наче сонце хмара.

Гей, погиб там король молоденький,

Полягло лицарство коло нього.

Хто не згинув на кровавім полі,

Той кайдани двигав у неволі.

Олександер тож в полон попався.

Хоч у бою він хоробро бився,

Та не мав на своїм тілі рани.

Тільки шаблю турки пощербили,

Ясний панцир на нім порубали,

Збили шолом з голови на землю

І без зброї вхопили в неволю.

Не багато там взяли в неволю,

Всіх заледве штириста й чотири.

Всім їм руки назад пов’язали

І погнали в путах до Нікеї.

А за ними турки з батогами,

Перед ними аги й баші люті,

А на списах голови лицарські.

А передній ніс на вістрі вбиту

Королівську голову кроваву -

Султанові найлюбіші дари.

У Нікеї баші і візири

Бенкетують чотири неділі,

А на п’ятий бранців паювали.

І дістався бранець Олександер

Османові з міста Трапезунда.

І погнав його Осман жорстокий