Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Прийшов. Вона напроти нього

Зійшла, взяла князя за руку й мовить:

«Кленись мені, що пошануєш дім

Пророка із Бубасту

І пошануєш паню з Онктуї,

Що ось стоїть перед тобою.

В такому разі радою душею

Введу тебе з собою в сю домівку».

Вчинив князь Сатні, що вона просила.

І з нею враз піднявсь на сходи дому.

І на горішній вийшовши поверх

З красунею, оглянув гарну залу:

Вона була прикрашена цятками

З туркусів, з лазурового каміння.

Стояло там чимало пишних ліжок,

Покритих віссоном, і золоті

Чарки були завішені над ними.

В одну з тих чаш

Живенько слуги налили вина

І подали царевичеві Сатні.

А Табубу промовила до нього:

«Будь ласкав, покріпися тут!»

Та він, увесь зворушений, відмовив:

«Я не того прийшов тебе просити».

Вона вдала, немов не розуміє,

І наказала над огнем поставить

Посудину. Живенько принесли

Добірні страви й пахощі всілякі,

Приправлені для царського бенкету,

І все поклали перед Сатні;

Він забавлявся з Табубу, та все ще

Дівочого її не бачив тіла.

Вкінці сказав царевич до дівчини:

«Скінчім!.. Ходім у внутрішні покої!

Горить моя любов».

Вона ж відмовила спокійно:

«Сей дім - він твоїм домом буде,

Та я є непорочна,

Я не якась продажная дівчина.

Коли ж направду так бажаєш ти

Зо мною пить солодощі кохання,

Спиши мені заприсяжний листок

І дай мені писемно даровизну

Всіх твоїх скарбів і всього добра».

Він, оголомшений її красою, мовив:

«Нехай прийде тут писар і напише

Листи, яких бажаєш!»

Не забарився писар появиться,

І Сатні підписав для Табубу

Лист присяжний, писемну даровизну

Всіх скарбів своїх і всього добра;

Що мав, усе те записав на неї.

Отак пройшла година, аж нараз

Донесено царевичеві Сатні:

«Прийшли сюди твої дрібнії діти

І кличуть тата».

«Нехай ввійдуть сюди»,- промовив Сатні.

Почувши сеє, вийшла Табубу,

І надягла одежу прозірчасту

Із віссона, і знов ввійшла в покій,

Ясніючи, немов за млою місяць.

І крізь тонесеньку тканину міг

Усю її тепер побачить Сатні.

Його любов страшенно розгорілась,

Про все, про все забув він від бажання

І скрикнув:

«Табубу! Досить! Скінчім!

Ходім сповнити разом те, що знаєш!»

«Ні,- відрекла вона.- Сей дім -

Він буде твоїм домом.

Та я є непорочна,

Я не якась продажная дівчина.

Коли бажаєш ти сповнить зо мною

Своє бажання, то вели сим дітям,

Нехай підпишуться на нашім листі,

Що не жадатимуть з твого добра

Нічого від моїх дітей».

І се вволив їй Сатні.

Він привести велів своїх дітей,

Велів їм підписать на даровизні

Все те, чого хотіла Табубу.

Тоді сказав до неї:

«Ну, годі! Хай вже раз те все скінчиться!

Ходім у спальню, щоб сповнив я те,

За чим прийшов сюди».

Вона ж відмовила: «Сей дім -

Він буде твоїм домом.

Та я - нескверна,

Я не є дівка низького гнізда.

Щоб я сповнила те, чого бажаєш,

Вели вперед побить своїх дітей,

Щоб не відбили від моїх дітей

Твоє насліддя!»

І Сатні, очарований любов’ю,

Й на се пристав!

«Нехай сповниться й се! - промовив він.-

Щоб наситилася ненависть серця твого!»

Тоді вона веліла повбивати

Дітей царевича перед очима батька

І тіла їх веліла крізь вікно

Повикидать котам і псам на страву.

І поки звірі жерли тіло їх,

Царевич напивався з Табубу.

І знову він промовив до дівчини:

«Та годі вже!

Ходім сповнить моє бажання…

Таж все, чого хотіла ти від мене,

Все я сповнив тобі».

Вона відмовила: «Йди в сей покій!»

Подався Сатні до покою й ліг

На ліжку з слонової кості і гебану,

А жар любви горів ще дужче в нім.

Ось надійшла і Табубу й лягла

Обік його на краю ліжка.

І Сатні руки простяга в знетямі,

Обняв чудове те дівоче тіло,

Притис до себе і сповнив нарешті

Своє гарячеє бажання.

Основу сеї поеми взяв я з хорватської вірші, що її найшов Фран Курелац і видав у своїй збірці хорватських пісень (Fran Kurelac, Jačke ili narodne pĕsme prostoga i neprostoga puka hrvatskoga, Zagreb, 1871, ст. 138-147). Курелац догадується, що опублікований ним хорватський текст, найдений ним у двох відписах із XVII в., є переклад із якоїсь старонімецької поеми, зложеної, мабуть, у Відні. Ані про сей німецький оригінал, ані про того, хто і коли переклав сю поему на хорватську мову (інтересно, що переклав коломийковим розміром, хоч і неримованими куплетами!), Курелац не міг дошукатися ніяких ближчих звісток. Він тільки догадується, що поемка, в хорватському затитулована «Aleksander», в німецькому мала титул «Die schöne Juliane» (Jačke, стор. LIII). Я також не дошукувався дальших джерел сеї поеми і подаю її так, як написав під враженням хорватського тексту восени 1897 р. Завважу, що Чайченкова «Дума про княгиню-кобзаря», що має дуже подібну тему, в часі писання сеї поеми була мені незвісна.

Ой у вирій журавлі летіли,

Понад Відень ключем простяглися.

Закликали журавля одного:

«Годі, годі на гнізді сидіти,

Ходи з нами у вирій летіти!»

То не в вирій журавлі летіли,

То збиралось славнеє лицарство,

То збиралось у похід далекий

На турецьку землю ген за море.

То король німецький молоденький

Закликає лицарів хрещених,