Читати книгу - "Думи і мрії, Леся Українка"

Ходи, з тобою, певне, й другі підуть».

І я пішла…

Черниця

А мати? а родина?

Хвора

У ту хвилину я про них забула,

Та, може б, не згадала і тепер,

Якби вдалось моє велике діло.

Я б упилася щастям перемоги,-

Не спогадом, надією жила б.

Але ж тепера я даремне гину

І думаю про той даремний жаль,

Що може вбить мою кохану матір.

Своїх сестер я бачу у жалобі,

Братів у смутку - і даремне все!..

Коли б могла я ще хоч раз побачить

Моїх коханих!..

Черниця

Сестро, не журись!

Якби ти тільки вірила у те,

В що вірим ми, потішилась би певне:

Ми віримо, що в іншім, кращім світі

Побачимо усіх, кого любили.

Хвора

Шкода! Ви вірите, що єсть і рай, і пекло,

Що люди й «там» не можуть рівні бути.

Моя лагідна мати не злочинка,

Не вбила і не хтіла вбить нікого,

Їй мусить райська брама відчинитись,

А для таких, як я, в раю немає місця.

Черниця

Все переможе щире каяття,

І гріх, і пекло перед ним зникають,

І райська брама навстежи одкрита.

Згадай же, сестро, любую родину,

Пожалуй душу бідну, молоденьку,

За віщо ж має гинути вона?

Хвора

Чернице, спогадай: стоїть у вашій книзі:

«Ніхто не має більшої любові,

Як той, хто душу покладе за друзів».

Ну, годі, я скінчила, ти вже знаєш

І як осудиш, то вже знаєш за що.

Умовкла хвора, і черниця тихо

Сиділа, очі в землю опустивши…

15.09.1896 р.

О горе тим, що вроджені в темниці!

Що глянули на світ в тюремнеє вікно.

Тюрма - се коло злої чарівниці,

Ніколи не розіб’ється воно.

О горе тим очам, що звикли бачить зроду

Каміння сіре, вогкий мур цвілий!

Їм сірим здасться все, як небо у негоду,

І світ, немов тюремний двір малий.

О горе тим рукам, що звикли у неволі

Носить кайдани ржаві та важкі,

На волю вирвуться, і там бридкі мозолі

Їм нагадають, хто вони такі.

О горе тим, що мають душу чесну!

Коли вони ще вірять у богів,

Благати мусять силу ту небесну:

«Пошли нам, боже, чесних ворогів!»

О горе нам усім! Хай гине честь, сумління,

Аби упала ся тюремная стіна!

Нехай вона впаде, і зрушене каміння

Покриє нас і наші імена!

16.09.1896 р.

О, знаю я, багато ще промчить

Злих хуртовин над головою в мене,

Багато ще надій із серця облетить,

Немов од вихру листячко зелене.

Не раз мене обгорне, мов туман,

Страшного розпачу отрутнеє дихання,

Тяжке безвір’я в себе, в свій талан

І в те, що у людей на світі є призвання.

Не раз в душі наступить перелом,

І очі глянуть у бездонну яму,

І вгледжу я в кохання над чолом

Строкату шапку блазня або пляму.

Не раз мій голос дико залуна,

Немов серед безлюдної пустині,

І я подумаю, що в світі все мана

І на землі ніде нема святині.

І, може, приведуть не раз прокляті дні

Лихої смерті грізную примару,

І знову прийдеться покинутій мені

Не жити, а нести життя своє, мов кару.

Я знаю се і жду страшних ночей,

І жду, що серед них вогонь той загориться,

Де жевріє залізо для мечей,

Гартується ясна і тверда криця.

Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,

Скажіть тоді: «Нова людина народилась»;

А як зломлюсь, не плачте по мені!

Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

16.09.1896 р.

У темряві таємній серед ночі

До мене часто гість непевний приліта,

Він поглядом жахає і віта,

Мов зірка Марс кривава, сяють очі.

Всміхається мені страшний посланець,

Я бачу в усміху ненависть і любов,

На білих крилах червоніє кров,

Мов на снігу зорі вечірньої багрянець.

Він промовля мені слова страшні й великі,

В руках палає меч осяйний, огневий,

І в серці, наче поклик бойовий,

Здіймаються у мене співи дикі.

«Слова, слова, слова! - на них мій гість мовляє,-

Я ангел помсти, вчинків, а не слів,

Не думай же, що твій одважний спів

Других, а не тебе до бою закликає.

Даю тобі сей меч, дарма що ти не сильна,

Мій меч не тяжкий для одважних рук.

Чи ти боїшся смерті, кари, мук,

Ти, що була душею завжди вільна?»

Він подає свій меч, я хочу взяти зброю,

Але не слухає мене моя рука,

І лютість огнева із серця геть зника:

«Іди,- кажу йому,- я не піду з тобою.

Не жаль мені життя, а жаль тії людини,

Що у мені живе, що бачу я в других,

Коли ж її уб’ю, хай кара йде за гріх,

Не схочу пережить ганебної години.

Твоя слуга Корде́, одважная норманка, 1

В тиранах бачила тиранів цілий вік,

Але й в тирані їй з’явився чоловік,

Як над убитим крикнула коханка…»

Зника північний гість, та погляд той і мова

Лишають