Читати книгу - "Думи і мрії, Леся Українка"

І вдень мені в очах стоїть той гість дивний,

А душу рве й гнітить нескінчена розмова…

«Хай буде тьма!» - сказав наш бог земний.

І стала тьма, запанував хаос,

Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше

Був той хаос, бо у ньому були

Живі створіння, їх давила тьма.

Скрізь марища з хаосу виринали,

Лиха зараза, голод, злидні, жах -

Несвітський жах усім морозив душу:

І найодважнішим ставало жаско,

Голодні крики слухаючи й стогін,

Що виринали, наче зо дна моря,

З юрби великої і темної. Здавалась

Ота юрба частиною хаосу

І голосом його. Часами розлягалось

У темряві гукання: «Світла! Світла!»

І на відповідь чувся голос дужий

Земного бога з високості трону:

«Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос.

О, не один нащадок Прометея

Блискучу іскру з неба здобував,

І безліч рук до неї простягалось,

Мов до зорі, що вказує дорогу.

І розсипалась та велика іскра

На іскорки малесенькі, незначні,

І кожний іскорку ховав, неначе скарб,

У попелі холодному віддавна;

Вона не гасла, тліла в тій могилі,

Та не давала ні тепла, ні світла,

А сміливий нащадок Прометея

Знаходив смутну долю свого предка:

Вигнання, муки, нерозривні пута,

Дочасну смерть у дикій самотині…

І досі так, о браття! й досі тьма.

Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі.

Я чула голоси одважні, вільні,

Вони лунали, мов гукання в лісі,-

Тепер замовкли, і страшніше тиша

Мені здається, ніж була раніш.

Брати мої, нащадки Прометея!

Вам не орел розшарпав груди горді,-

Бридкі гадюки в серце уп’ялись.

Ви не приковані на тій кавказькій кручі,

Що здалека сіяє сніжним чолом,

Про в’язня звістку людям даючи!

Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть

Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,

Ні непокірних слів…

Гей, царю тьми!

Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся

Кайданів тих залізної музики!

Боїшся ти, що грізні, смутні гуки

Пройняти можуть і камінне серце.

А чим же ти заглушиш дикий голос

Хаосу темного, крик голоду й біди

І розпачливеє гукання «світла, світла»?

На нього завжди, як луна у горах,

Одважні, вільні голоси озвуться.

«Хай буде тьма!» - сказав ти,- сього мало,

Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.

Коли твоя така безмірна сила,

Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»

25.11.1896 р.

Ой палка ти була, моя пісне!

Як тебе починала співати,

В мене очі горіли, мов жар,

І зайнявся у грудях пожар.

Хтіла я тебе в серці сховати,

Та було моє серденько тісне,

Ой палка ти була, моя пісне!

Так, була моя пісня палка.

Вислухала товаришка спів,

Мов троянда, уся паленіла,

І сльоза в неї в очах бриніла

Від гарячих, невтримливих слів,

І тремтіла подана рука…

Так, була моя пісня палка.

Ти занадто палка, моя пісне!

Як настала тривожна година,

Запалилося слово вкінець

І спалило тонкий папірець…

Замість пісні лежить пожарина.

Ой, глядіть, знову іскорка блисне!

Ти занадто палка, моя пісне!

26.11.1896 року.

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб’єш…

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою…

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

25.11.1896 р.

(1896 - 1899)

Пролітав буйний вітер над морем,

По безмірнім, широкім просторі;

Білі хвилі здіймались високо,

І знялися од вітру ще вище,

Загукали, як військо вороже,

Заглушили вони буйний вітер.

Пролітав буйний вітер в пустині,

По безкрайому, мертвому полі;

Закрутились пісковаті вихри,

Простяглись геть під небо високе,

Наче велети люті, страшнії,

І розсипались, впавши звисока;

Смерть покрила слід буйного вітру.

Пролітав буйний вітер край вежі,

Що стояла самотно на кручі,

Там знайшов він Еолову арфу; 3

Він шарпнув її довгії струни,

І всі струни озвалися співом,

Лагіднішим од вітру дзвінкого.

Буйний вітер замовк, пролетівши,

Але арфа ще довго бриніла…

1896 року.

Ти не мій! розлучив нас далекий твій край,

І вродлива чужинка забрала!

Ти там, може, знайшов незаказаний рай,

Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла.

І зостались мені лиш пісні та думки…

Ті пісні наші бранці зложили,

Прислухаючись,