Читати книгу - "Думи і мрії, Леся Українка"

Вавілонськії верби шуміли.

Ті пісні не співались, у дні жалібні

Арфи висіли смутно на вітах

І гойдались, неначе журились, сумні,

По веселих утрачених літах.

На мовчазних устах не лунав тихий спів,

Він на крилах думок у пустиню,

У зруйноване божеє місто летів

І оплакував рідну святиню:

«Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм,

Вороги найсвятіше сплямили,

На твоїм олтарі неправдивим богам

Чужоземці вогонь запалили.

Всі пророки твої від тебе відреклись,

І левітів немає з тобою.

Хто погляне на стіни, величні колись,

Покиває, сумний, головою.

Ти не наш, але вірними будуть тобі

На чужині ізраїльські люде,-

Що господь сам обрав за святиню собі,

Те довіку святинею буде!»

Милий мій! ти для мене зруйнований храм,-

Чи я зрадити маю святині

Через те, що віддана вона ворогам

І чужій, неправдивій богині?

26.06.1896 р.

Безжалісна музо, куди ти мене завела?

Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням своїм?

Навіщо ти серце моє одурила, привабила маревом щастя?

Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти зо мною?

Ти квітами серця мого дорогу собі устелила,

І кров’ю його ти окрасила шати свої,

Найкращії думи мої вінцем золотим тобі стали,

Ти, горда цариця, мене повела за собою,

Мов бранку-невільницю в ході твоїм тріумфальнім.

Іду я окована міцно, і дзвонять кайдани мої.

Ти, владарко, все одбираєш од мене,-

Усі таємні свої ска́рби тобі я повинна віддати,

І килим, що виткали мрії, під ноги тобі простелити.

Моє божевілля собі ти взяла за актора,

Щоб грало закохані ролі тобі на потіху.

Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя моє?

Те щастя,- то був тільки сон. Ти голосом гучним

Від нього мене пробудила, гукнувши:

«Прокиньсь, моя бранко, ти мусиш служити мені!

Співай мені пісню, ту пісню, що спить в твоїм серці.

Торкни ту струну в своїй арфі, що досі іще не бриніла,

Всі струни озватися мусять хвалою мені,

Я дам тобі пишні дарунки, забудеш недолю свою».

Даремне хотіла я арфу свою почепити

На вітах плакучих смутної верби

І дати велику присягу, що в світі ніхто не почує

Невільничих співів моїх.

Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо,

І серце моє затремтіло, і пісня моя залунала,

А ти, моя владарко горда, втішалася піснею бранки,

І очі твої променіли вогнем переможним,

І вабив мене той огонь і про все заставляв забувати.

Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нікому,

Навіть самій собі, вголос казати не хтіла.

Все ти від мене взяла. Де ж твої подарунки, царице?

Ось вони, пишні дари: сльози - коштовнії перли,

Людське признання - холодний кришталь,

Смуток мене одягає чорним важким оксамитом,

Тільки й скрашає жалобу - жалю кривавий рубін.

Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ході.

Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе!

21.08.1896 р.

Стій, серце, стій! не бийся так шалено.

Вгамуйся, думко, не літай так буйно!

Не бий крильми в порожньому просторі.

Ти, музо винозора, не сліпи

Мене вогнем твоїх очей безсмертних!

Дай руку, притули мене до свого лона.

Тобі я віддала усе, що мала,

Подай мені великую пораду.

Дивись: навколо нас великі перелоги,

І дикі пущі, і високі кручі,

І темні, тихі води. Подивись:

Шляхів нема, а тільки де-не-де

Поплутані стежинки йдуть на безвість.

Он люди - мало їх - орють ті перелоги,

Он з пущі ледве чутно стук сокири,

З високих круч луна орлиний клекіт,

Лиш тихі води все стоять мовчазно,

І тільки часом камінь з круч зірветься,

Впаде і кане в темні, тихі води,-

Розійдеться і зникне круг тремтячий.

Скажи мені, пораднице надземна,

Куди мені податись у просторі?

Чи маю я здійняти срібло-злото

З своєї ліри і скувати рало,

А струнами сі крила прив’язати,

Щоб тінь не падала на вузьку борозну,

Зайняти постать поряд з тими людьми,

Орати переліг і сіяти, а потім -

А потім ждати жнив, та не для себе?

Чи, може, кинутись туди, у пущу,

І в диких нетрях пробивать дорогу

З сокирою в руках і з тонкою пилою,

Поки який гнилий, великий стовбур

Впаде й задавить серед хащів темних?

Чи, може, злинути орлицею високо,

Геть понад кручі, у простор безмежний,

Вхопити з хмари ясну блискавицю,

Зірвати з зірки золотий вінець

І запалати світлом опівночі?

А що, коли те світло миттю згасне,

Як метеор, і темрява чорніше,

Страшніше здасться, ніж була раніш?

А що, коли не стане в мене сили,

Вогонь обпалить крила й я впаду,

Неначе камінь, що зірвався з кручі,

Туди, у темні води, в глибину,

В холодну тишу, і недовго буде

Тремтіти круг на площині води?

Мовчиш ти, горда музо! тільки очі

Спалахнули вогнем, барвисті крила

Широким помахом угору здійнялись

І сплеснули… О чарівнице, стій!

Візьми мене з собою, линьмо разом!

10.09.1896 р.

Я знаю, так, се