Читати книгу - "Поетичні твори, Старицький М. П."

Гайда ж в поле! Гине нива!

Додамо до праці руки:

Хоч не ми, то діти, внуки -

А таки діждуться жнива!

Душа болить од поривання,

Німіють з туги почуття...

Яке урвалося дихання,

Яке погасло знов життя!

Не стало друга в нас, не стало.

Підбита сила ще одна -

А їх без того так замало...

О доле, доле навісна!

Чого ненатло ти лютуєш

І душу чисту, як роса,

Від нас береш, а не квітуєш

Того, хто каменем звиса?

1878

В грудя́х вогонь, холодне повівання

Вже чую смерті над чолом...

І знов зрина пекучеє питання,

Яким заснути маю сном?

Чи в ту страшну, сподівану хвилину,

Коли перерветься життя,

Все, що любив, і сам цілком я згину?

Погаснуть враз всі почуття?

Чи та любов переживе могилу,

І буде знов моя душа страждать

За свій народ, за Україну милу,

Про неї думати, гадать?

Над селами обдертими літати

І люду, в темрявім кутку,

На боротьбу відвагу надихати

Й будити силу в сповитку?

О, коли так,- в обіймища холодні

Хоч зараз ляжу у труну,

І без жалю́, у бе́звісті безодні

На віки вічнії пірну!

1878

Війна, війна! Часописі лукаві

Розпалюють, розносять скрізь брехню.

Що наш народ жадає, прагне слави,

Що на страшну, кривавую стерню

В отчизні все живе нести готове

І голову, й остатній шаг, і труд...

О наймите, продажний лихослове!

Чи ти ж питав, що дума скорбний люд?

Чи ти вбачав оті хати подерті,

Де з сліз людських аж вогкість полягла,

Де голод - пан, де своєволя смерті,

Де кублиться з віків неволя й мла?

Чи ти знавав, як точить доля ржава

Ще змолоду робітничу сім’ю?

На що ж рабу обшарпаному слава,-

Щоб нею ще засіяти ріллю?

Похнюпившись, бідак одно вчуває,

Що шле господь нове нещастя знов,

І тим, де хоч, байдуже смерть стрічає,

Що точиться і дома його кров!

1879

Голосить дзвін... В церквах сумна одправа…

Кадильний дим, осяяний вогнем,

І ницем люд...- Кому співаєш - «слава»?

Чиїм ти молишся «страстям»?

Чи відаєш: ти справді був голоті

Найщирший бог, бог мученів-рабів,

Розіп’ятий, забитий на Голготі 8

За слово те, що зняв проти панів…

Чого ж стоять невіри і пронози,

Чого сюди на поминки прийшли

Оті, що господа, борця за людські сльози,

Самі на смерть, як бунтаря, зняли?

Не відаєш, мій люде темний, голий...

Ти молишся, щоб душу одвести,

І в розум твій не западе ніколи,

Що тешеш ти на себе сам хрести…

Як в оний час, так і тепер на муки

Віддав би ти апостолів своїх...

О господи! Коли ж той світ науки

Опросвітить твоїх дітей сліпих?!

1879

Тяжко, важко по світу нудитись

Із срамотним тавром на чолі,

А ще тяжче на брата дивитись,

Як бідує на власній землі,

Як принизивсь у рабській покорі,

Відцуравшись нарешті й себе…

Бачить все й не здолать у тім горі

Помогти, бо й само ти слабе...

Ой, вся жовч закипить, заклекоче,

Здавить горло, що ледве дихнуть,

І, закривши свій вид, свої очі,-

Проклянеш ти себе й свою путь!

1879

Де мені подітись з лютою нудьгою,

Чим мені розбити злую тугу-муку?

Ох, давно я зняв би вже на себе руку,

Тільки груди давить жалість за тобою:

Що на тебе гляну, зіронько єдина,-

Мов з хреста ти знята, біла, наче глина,

Хилишся од вітру, руки мовчки ломиш

І, як перли, сльози без ридання рониш…

Ох, печуть ті сльози полум’ям неситим

Серце моє хворе надвоє розбите:

Що одна, бездольна,- ледве душа втрима,

А друга, байдужа,- все перед очима!

1879

В моїй хатині тепло, сухо,

Палають весело дрова;

Надворі ж оха завірюха,

Мов звір голодний завива,

І наддає пергу гризоті

Та каламуття голові...

Ох, як тепер отій голоті

Сидіть в нетопленім хліві?

Стирчить в заметах-горах хатка,

Подертий дах геть набік зліг,

Замісто шкла з паперу латка,

Крізь стіни скрізь пробився сніг;

Над піччю капає із стелі -

І глина ляпає на піл;

У хаті лава тільки й стіл,

Нема й заводу чи постелі,

Чи подушо́к посагови́х,-

Лиш двоє ряден старових

Та оберемочок соломи...

Дрібнята матері-сіроми

На їй, посинівши, лежать...

А мати, їх сердешна мати,

Немов з хреста сьогодні знята,

Не буде цілу нічку спать,

Бо треба хліба заробити:

Сидить бліда, немов мара,

Іще, здається, й не стара,

А тільки, видко, лихом бита,-

Сидить і шиє в самоті

Та на сиріток поглядає...

Каганчик ледве-ледве сяє;

Над ним снує туман густий,

В кутках горбатих аж чорніє,

Немов діди які стоять...

Дитинка стала щось стогнать

Та кашлять... в неньки серце мліє:

Звелася, нишком підійшла,

Зняла остатнюю свитину,

Укрила хворую дитину