Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Проза, Олександр Олесь 📚 - Українською

Читати книгу - "Проза, Олександр Олесь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Проза" автора Олександр Олесь. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 22
Перейти на сторінку:
береться».

«Риба хитра, та я знаю...» Ми замовкли. Я залюбувався тими розкошами, що були перед моїми очима. В цім місці Псел, вирвавшись з крутих берегів, широко розлився по долині, уквітчав себе деревами, очеретами та травами і раював. Раювало і плавало по ньому безліч малих і великих островів з пишними травами, з журливо похиленими вербами та гнучкими лозами, і шкодливий чоловік безсилий був зіпсувати пишную вроду вродливого Псла.

«А щоб ти подавилась,- вилаявся дід.- Тільки черв’яка з’їла...»

«Поспішились, діду».

«Та де там! На аршин поплавок у воду пірнув...»

«То опізнились...»

«Та вже вчений, уже чотири десятки літ,- розсердився Омелько.- Тут, мабуть, толку не буде. Давайте сядемо лиш на човна та поїдемо на Острів Любові: звідти я ніколи з порожнім відром не вертався...»

«Давайте!»

Понакручувавши вудки на вудилка, ми сіли на човна і поплили. Сонця вже не було. Потухли води, але легкі хмари ще бачили сонце, а сонце прощалося з ними золотою усмішкою і цілувало їх своїм промінням, і наряджало їх у дороге різноколірне убрання... Шепотіли очерети, де-не-де викидалась риба, і плескало весло. Хотілось дихати, хотілось кинутись із тісного човна і безкраїми руками обняти всю безкраю вроду. Хотілось перекинутись, ширококрилою птахою піднятись високо-високо, щоб побачити всю землю, повиту в блакитне повітря, щоб бачити сонце, залите промінням, і звідти дивитись на Божу красу, замлівши, застигнувши, зачарувавшись...

«А щоб ти йому згнив до ранку!» - лаявся дід.

«Кого це ви, діду?»

«Кого треба,- одмовив дід, пхаючи веслом поміж очеретом.- Саме такий час, що надиться риба, а він, проклятий, не пускає,- не дурно в тобі чорти плодяться...»

«Невже, діду, в очеретах чорти плодяться?»

«Я не був у них хрещеним батьком - не знаю».

«А хто ж був?» - хотілось мені подратувати сердитого і цікавого діда.

«Напевно, пан який-небудь. Вони гордують мужиками...»

Я засміявся, а дід знову почав лаяти очерети. Незабаром човен наш виїхав на чистину...

«Далеко до острова?» - спитав я.

«Забув аршин взяти...» - відповів мені Омелько.

«Жалко, що не взяли, а то б поміряли...»

«Хай його дурний міря, а я не буду... Ото й острів!»

Перед нами був Острів Любові. Чимсь фантастично таємничим віяло від нього. Темний, покритий деревами і обгорнений сизою млою вечора, він нерухомо стояв і спокійно, замислено дививсь у воду, вартуючи і ховаючи в собі якусь таємницю, якусь ідею... Тільки, здається, Беклін 2 спромігся б впіймати ту таємницю і в кольорах виявити її на полотні. Довго нас густі очерети не пускали до нього, ховаючи і захищаючи ту чистоту, що, мов свічадо, відбивала в собі дерева і береги острова…

«Прогаяли час - опізнились»,- проказав невдоволено Омелько.

«Діду!»

«Га!»

«Чому цей острів зоветься Островом Любові?»

«Спитайте того, хто дав йому це прозвище».

«А хто ж дав?»

«Люде»,- одрізав дід.

«Та вже ж не собаки! - засміявся я.- Знаю, що люде...»

«То нащо ж питаєте?»

Я бачив, що з дідом треба якось інакше балакати, щоб викликать його на розмову і не вважати на його вдачу.

«Як гарно тут, діду!»

«А ви думали, що світу тільки у вікні?»

Мені шуткувати не хотілось - я виліз з човна і пішов по острову.

Звечоріло зовсім, і на острові було навіть темно. Острів Любові?! Чому він так зветься? Знов я згадав острови Бекліна... Цей острів коли б бачив Беклін у цей тихий вечір, він прозвав би його Островом Спокою, Тиші. І справді, було так тихо, що навіть чулось, як часом капали сльози з похилених ів... І ця тиша, і ці іви, і цей дід з вудкою робили якесь надзвичайне враження... Що це? Хрест? Передо мною стояли хрести. О! Ключ таємниці! Я побіг до діда.

«Діду, голубчику!»

«Тихше...» - перебив він мене.

«Чиї це могили з хрестами?»

«Покійників».

Мене це дратувало... «Я не шуткую,- сказав я серйозно,- коли хочете, то кажіть, а не хочте, так мовчіть».

«Добре, буду мовчати».

«Ну, стара собако,- подумав я,- будеш казати».

«Діду! Ну, з вами не наловиш риби, їстимеш чорта лисого. Та вже ж вечір, а поплавка не видно...»

«Не сліпий, побачу, як треба буде».

«Давайте, діду, краще посидимо та побалакаємо...»

«А я же й так сиджу. Ви не гомоніть...»

«Ви, часом, не мисливець?!»

«То що?»

«То завтра куріп’ят постріляємо».

Дід покинув вудку і [недовірливо] поглянув на мене...

«Ага, діду Омельку,- піймався?! У вас рушниця є?»

«Чорти за довги взяли».

«Коли хочете, то в мене є зайва».

Дід ще раз подивився на мене. «Така, що стріляє?!» - уже всміхаючись і м’якше спитався дід.

«Та там побачите...» - зацікавлював я.

«Казав сліпий: побачу...»

«А собака у вас є?»

«Аж дві. Та й одної розумної голови хватає задля людини».

«А я табун куріп’ят нагледів!»

«Де?» - знову подивився дід.

«В шпаковім яру».

«То коли так, то й так! - заворушився дід.- Колесом зранку?» - уже зовсім м’яко питав він.

«Удосвіта підемо. Зайдемо на озеро - там повинні бути качки».

«А то вже небезпремінно...» - вже сподівано для мене враз рішив Омелько.

«Поїдьмо!.. Хай їй абищо, цій рибі! Куняєш, куняєш понад річкою, вилупивши очі,- нудна робота. Хіба можна порівняти її з полюванням? Полювання - то інша річ. Ходиш і трусишся, мов у пропасниці. Болото - то тобі найкращі хороми. В’язнеш по шию, аж розм’якнеш. Бувало, з паном Павлом Семеновичем (Вовченка знали?) по тижню не вертаємось додому. Стільки того дробу та пороху випустиш!»

Дивлюсь, дід розбалакався і скоро, здається, не перебалакає, бо повинен бути, окрім Павла Семеновича, і Семен Павлович, і з кожним із них діду траплялись різні пригоди. І як вони для мене, теж мисливця, не були цікаві, але в цей час мені хотілось знати хоч що-небудь про цей таємничий острів. Темний і спокійний, він нерухомо і велично стояв і мовчав, дивлячись у воду, а срібная мла місячної ночі вилась круг його, мов хотіла осяяти його таємницю. А темнії віти захищали і не хотіли пустити

1 ... 5 6 7 ... 22
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проза, Олександр Олесь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Проза, Олександр Олесь"