Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Проза, Олександр Олесь 📚 - Українською

Читати книгу - "Проза, Олександр Олесь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Проза" автора Олександр Олесь. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 22
Перейти на сторінку:
до себе срібную млу.

«Еге! Так я кажу: стріляйте! Бийте! Стріляйте! Бийте!.. Що ви робите, Павле Семеновичу??» - репетував дід, тупаючи ногами, мов цей випадок діявся в цей час, і голос діда розлягався луною, і хтось здаля, десь за річкою, сміявся і теж кричав: «Бийте, бийте, стріляйте, стріляйте...»

«Ні за цапову душу пропав заєць...»

«Це так,- підтримував я діда.- Як так можна?! А скажіть, діду, справді, чиї це?»

Дід незадоволено глянув на мене, немов питаючи, навіщо звертати на дрібницю таку важну розмову, і, понижуючи голос, в’яло проказав: «Та це...»

«Острів Любові!» - подумав я, і ще більше здався він мені цікавим, і різні думки, різно розкриваючи таємницю, заворушились у мене в душі... І довго я не міг вирватись з-під влади тих думок, і коли я прислухався до діда, то він уже розказував, теж кричачи і тупаючи ногами, про якийсь надзвичайний випадок з Терешком Івановичем.

«Вже як я скажу, що пильнуй тут, то пильнуй тут, то й не йди звідси. І вб’єш чи не вб’єш, а стрілять, напевно, будеш... Ні! Не послухав... І коли б тільки я не вибіг на шпиль, то як вух не бачити б лисиці. А я притулився до куща і чекаю, і дух затаїв. Коли - зирк!»

«Діду,- перебив я його, знаючи, що нешвидко переслухаєш про все те, що він так зразу угледів.- Давайте лишень сідати на човен та поїдьмо, а то вранці вчасно не встанемо».

«Та можна не спать, щоб було звечора...»

«Ні, діду,- знов обірвав я його,- спочинути треба, а то завтрашнє полювання зведем нінащо...»

Дід послухався і почав відв’язувати човна.

«Діду, хай йому цур, тому полюванню, ви мені краще скажіть: чиї ж це пан і панночка?»

«Звісно, панів,- трохи образливо проказав дід.- Тримайтесь - рушимо! Ми поплаваєм...»

Як було чудово - досить казати. Досить казано, досить писано пишними барвами про пишную вроду літньої ночі. Досить співано про неї, досить ще й будуть співати. Чудовий голос треба мати, глибоку душу, щоб хоч тіні відбити її вроди.

«Так ото біжить собака, так недалечко від мене, туди-сюди, вертить хвостом. Я й без уваги: біжиш, то й біжи, вертиш - то верти. Коли дивлюсь, щось, мабуть, є... Щось дуже турбується собака, аж до землі припадає. Глядь - з бур’янів величезна дрофа... Тар-рах! Раз... і вдруге... Коли з-під ніг табун куріп’ят як заскигле, як залопоче крилами! Хай тобі добра не буде!.. І треба...»

«Треба, діду, брати праворуч, а то зовсім заїхали в очерети...»

«А це й справді - забалакались»,- схаменувся Омелько і повернув човна.. Коли про щось заговорить він, коли з дорогим чоловіком розбалакається (дід весь час один балакав, я навіть і не слухав його), то не бачиш, куди йдеш і куди їдеш...

Несподівано для мене мовчазний раніше дід виявився невтримним говоруном. Спокійне раніше обличчя його виразно, слідком за думками, виявляло радощі, несподіваність, страх, незадоволення і т. ін. Коли, прикладом, він казав про те, як собака крутив хвостом, то весь хребет його горбився, голова витягалась уперед і хиталась з боку на бік, а губи плямкали. Все йому так живо ввижалося, що дід, здавалось, не на човні, а десь у полі, серед кущів, бур’яну кричить, гукає, сердиться. Він забував, що в руках у його весло, а не рушниця, що давно там, де росли кущі з бур’янами, посіяли жито. Кажуть, що все, що в молодості горить, сяє і гріє, повинно погаснуть з літами і знов не загорітись, не сяять... Брешуть люде, мисливський вогонь не погасає в грудях, він жевріє все життя, і треба маленько спочатку заворожити, щоб той вогонь схопився полум’ям і розігрів холодну кров, розгорбив спину [...], щоб самі ноги несамохіть сповзли з теплої печі, щоб руки простяглись до ржавої рушниці. Не закрити очей, що й з-під вік бачать всяку дичину, не затулити вушей, що чують шелест крил і згуки рушниці... Не втримати в хаті старого. Побіжить старий, а стара... тільки махає рукою. У діда Омелька [...] розжевріла мисливська іскра, і я не знав, чим її погасити...

«Тут же що качок було на озерах - за вік свій не перелічиш! Хмарами вились понад річкою та понад озерами»,- гомонів дід.

«Завтра, діду, поговоримо,- прямо сказав я йому,- а тепер, коли ваша ласка, розкажіть мені про того панича та панночку...»

«Та то не при мені було, то я зараз і не знаю - батько колись розказував, а він чув від діда чи від прадіда. То й забув уже давно казане... Давно вже і панські хороми згнили, і панські кістки зотліли. Але слухайте, що пригадаю, скажу.- І дід почав: - Давно це було, ще не стояло тут місто, як жив тут пан на всю округу, пан над панами і володів зеленими степами, лісами, озерами та болотами. Дичини тоді було тьма-тьмуща... (Здавалось мені, від себе додав дід). По лісах ходив звір, по степах - табуни коней, а по озерах та болотах плодились гуси та качки. І в цього володаря з такими розкошами була жінка та дочка-дівчина. Казав той, що бачив, що з виду була дуже гарна, а з душі - ще краща... Та не знаю, не буду казати. Щоб не нудьгувала вона серед лісу та степу, пан, себто батько, возив її взимку скрізь по світу...

І слава про їх голосно лунала понад землею. І яка була голосніша з тих слав, ніхто не знав... Обидві голосні, обидві ясні, як сонце... Коли вони приїздили до пана, то пану був цілий Великдень... Талант і старого пана вони шанували і слухали його. Пан теж був учений і знав багато... Про що вже вони балакали, я не знаю, та й люде не знали. Ну, добре. Так ті пани, що приїздили, дуже, кажу, були закохані в панночку. А кохання - це така гадюка, що не виженеш з серця, не вб’єш, не задушиш... Отрує, зіпсує вона життя і з серця висосе кров. Я не знаю, а так люде кажуть,- ухмиляючись, вставив дід.- Пани ті були щирі приятелі-побратими. Що діяти? Як ту гадюку вигнати з серця, де знайти знахарів з зіллям проти неї?! Солодка й пекуча отрута тієї гадюки. Знала й панночка, що її люблять ті пани, та не знала, що

1 ... 6 7 8 ... 22
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проза, Олександр Олесь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Проза, Олександр Олесь"