Читати книгу - "Кому повім печаль мою, Олександр Олесь"

І враз зав՚язалась розмова:

Як довго, хто тут, відкіля?

Один відповів: «Із Полтави,

В Полтаві був лікарем я».

Другий затрусився і каже:

«Свій вік присвятив я синам,

Лежать мої діти в могилах.

Лишився на світі я сам».

«Я був адвокатом, суддею»,

«Я був журналістом весь вік»,

«Я з Києва: був комісаром,

Та довше не стерпів і втік».

«А я був письменником. Мав вже

З десяток великих книжок,

Весь вік я за волю змагався

І сплів їй терновий вінок...»

І так сповідались до ночі,

І кожний усе розповів:

За що хто боровсь і змагався.

За що хто страждав і терпів.

Пробило 12. Поволі

В корчмі порожніли столи.

Мерці уклонилися чемно -

І мовчки, схилившись, пішли.

28.03.1928

Все більш і більш зникає рідний берег,

І пам՚ять губить образи, як квітка пелюстки,

Все більш стихає рух і голоси тривожні...

Наш корабель спускається в могилу.

Ще пройде рік, і ми вже не почуєм

Ні зойку матерів, ні крику друзів наших,

І тільки чутимем - як в нашім тілі, мозку

Черва, як ми тепер, гризеться за вечерю.

23.11.1926

Брати-вигнанці, пригадаймо

Коханий край, щасливі дні…

Брати і сестри, заридаймо

Серед чужих на чужині!

В краю холодному, німому

Минає наш короткий вік...

Коли ж ми вернемось додому -

І чи пізнають нас, калік?

Чи стріне сина рідна мати,

Чи брат сестру не прокляне,

Чи серед ночі в пустці хати

На стукіт наш сірник блисне?

Чи там, де ясним сном минало

Дитинство наше золоте,

Життя з землею все зрівняло,

І тільки сам бур՚ян росте?!

Брати і сестри, вийдем в поле,

Йде косовиця і жнива,

Пшеницю звозять у стодоли,

Утретє коситься трава.

Чужі, здалека, збоку станьмо,

Як край дороги - бур՚яни,

І навкруги крізь сльози гляньмо

На вкриті копами лани.

Брати і сестри, даймо руки,

Забудьмо помилки, гріхи:

Одні нас палять, мучать муки,

Одні нас душать ланцюги.

Брати-вигнанці, пригадаймо

Коханий край, щасливі дні.

Брати і сестри, заридаймо

Серед чужих на чужині.

9.08.1928

О, недурно в скорботах ми плачемо

На вигнанні в холодних світах,

Ми своєї землі не побачимо...

Тільки, може, у мріях, у снах.

Тільки в снах її подих відчуємо,

Її муки, надії, жалі,

Тільки в снах затишних ми почуємо

Рідний голос святої землі.

І чому по світах ми блукаємо,

І який ми спокутуєм гріх,

Ми ніколи до суду не взнаємо

Від людей ні чужих, ні своїх!

25.01.1924

Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні,

Який тягар з нас кожний ніс!

Моря б повстали з наших сліз,

Затихли б бурі в нашому зітханні.

На площах ми чужі стояли, босі й голі,

І кожний кидав камінь в нас...

Ми стільки винесли образ,

Ми стільки бачили сваволі!!

І все за те, що ми свій край любили,

Що рвались сонце в темряву внести.

...І понесли в світи хрести

Та сиві голови похилі.

29.02.1927

Схилив я голову і йду поволі

Дрімучим лісом в самоті.

Навколо осінь. Надо мною

Кружляють квіти золоті.

Безмірна тиша. Спів веселий

Давно-давно помалу стих,

Як пісня матері моєї,

Як гомін друзів молодих.

Іду... Усім чужий, далекий...

Ніхто не скаже: «Брате мій!»

Ніхто руки мені не стисне

В землі холодній і німій.

І коли я впаду безсилий,

Ніхто не спиниться йдучи,

Хіба що вітер полудневий

Крилом пригріє летючи.

30.10.1925

Коли б я знав, що розлучусь з тобою,

О краю мій, о земленько свята,

Що я, отруєний журбою,

В світах блукатиму літа;

Коли б я знав про муки люті,

Про сміх і глум на чужині,

Що в мене будуть руки скуті

І в мури замкнені пісні,-

Я попрощався б хоч з тобою,

До лона рідного припав,

Прислухався б до шуму трав

І зник...

Ні! Не пішов би я з ганьбою

Шукать ганьби на чужині...

На хрест?! Однаково мені!

Куди нас буря не загнала,

Куди нас вітер не заніс?

Де мертвий камінь не здригнувся,

Не заридав від наших сліз?

Усе ділило наше горе,

Нас гріли гори крижані,-

Мовчали тільки браття - люде,

Чужі, холодні, кам՚яні!

27.11.1926

В часи утечі і вигнання,

Неволі, гіршої тюрми,

В пустелях нашого скитання

Оазу чисту стріли ми.

Голодні, стомлені, розбиті,

Пили ми воду з джерела,

Мов