Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

Чи й досі він тебе кохає,

Чи він другу коханку має,

Тобі дарма, тобі дарма...

Тобі дарма, що вже його

[Нема] півроку, на чужині.

Була ти завш глуха й німа

На скрик його слабкого серця.

Чи буде жить, а чи порветься -

Тобі було зовсім дарма.

І він пішов - його нема.

Свій рід і край коханий кинув,

І чи живий, чи вже загинув -

Тобі дарма. І це дарма.

9.01.1905

Серце - море. Пісня - хвиля.

У негоду плещуть хвилі,

У негоду пісні ллються:

Б'ється серце, море б'ється...

Серце - море. Тільки буря,

Як із моря, з серця може

Буйно викинуть на берег

Повну силу індивіда.

[1905]

Ой в саду росла троянда,

Красувалась між квітками,

І барвінок вивсь круг неї,

І нарцис довчасно в'янув.

І казав нарцис троянді:

«О трояндо, пишна квітко!

Глянь, як в мене серце в'яне,

Як зелене листя жовкне».

І спиняла погляд журний

На нарцисові троянда,

І в йому з журбою вмісті

Неземна любов світилась.

І нарцис і [скнів], і в'янув,

І хотів троянді вірить,

А душа йому казала:

«Не тебе троянда любить».

І журивсь нарцис, і в'янув,

І хотів любить лілею,

Що здаля дивилась журно

І лила ночами сльози.

І питав нарцис троянду:

«Ой не в'яль, трояндо, серце!

Не мене ти, квітко, любиш,

Не про мене, квітко, мариш».

І хилилася журливо,

І [зотліла] знов троянда,

І казала: «Ти не віриш?!

Що ж мені робить з тобою?»

І нарцис радів від щастя,

І очей не зводив з неї,

А душа його горіла

У огні палкім кохання.

А коли нарцис дізнався,

Що вона другого любе,

Він спитав її нервово:

«Чом ти раньше не сказала?»

І мовчала знов троянда,

І хиливсь нарцис додолу,

І вмирав у тихім жалю,

І шептав в знесиллі: «За що?»

І коли зітхнув востаннє,

Заридала враз троянда

І на нього впала з криком:

«Я тебе люблю, нарцисе!»

І здригнув нарцис від щастя,

І хотів з землі піднятись,

Але його серце в час той

Тільки спать і спать хотіло.

1.10.1905

Гроза пройшла... Повітря чисте,

Проміння б'є, роса тремтить...

Ожити б їм, розправить листя

І світ, тепло і радість пить.

Чому ж стоять вони в печалі?

Чому усмішка їх гірка?!

Які їх душу палять жалі,

Прибила думка їх яка?!

Хай серце змучилось в недолі,

Але воно могло б ще жить...

Невже розбитий дзвін ніколи,

Як наперед, не задзвенить?!

1905

Гей, спинися, вітре буйний!

Не лети - постій!

Як угледиш мою милу,

Уклонися їй!

Вітер згорда: «Хто ти будеш?»

«Хто я? Я - козак

З вільним духом, з ніжним серцем,

З іскрами в очах».

Стиснув руку мою вітер,

Радо привітавсь,

Бо угледіть в людях брата

Він не сподівавсь.

1905

Я молодість люблю. Цвіте вона і сяє,

Як та весна, в розкошах мрій своїх.

Нехай квітки сьогодні вітер позриває,

Розквітнуть завтра кращі їх.

Я молодість люблю! Вона, як хвиля, лине

І грудьми в скелі гострі б'є,

І хай вона розіб'ється і згине,

Ще зграя хвиль за нею йде.

Я молодість люблю! Вся зіткана з любові,

Вона в негоди злі літа

І всюди крилами, гарячими від крові,

З землі туман і тьму зміта.

Я молодість люблю! Вона людському духу,

Що нивам спаленим роса,

Не будь її, давно було б життя без руху

І жити б стратилась краса.

1905

Цілують квітень солов'ї,

І поцілунків їх - без краю...

Вартують-слухають гаї,

І мліють квіти серед гаю.

Але коли б серед гаїв

З тобою ми поцілувались,

Всі поцілунки солов'їв,

Як струни, нагло б обірвались.

Спинили б льот хмарки в півмлі,

Тремтіть би зорі перестали,

І вже б до ранку солов'ї

Співать пісні свої не стали.

1905

Биймо у дзвони, кличмо до зброї,

Скиньмо з народу гнітюче ярмо!

Хай ми поляжем в кривавому бої,

Смертю своєю життя ми дамо:

Щастя і долю,

Землю і волю,

Волю рабам,

Рівність братам!

Мачуху-землю віки ми орали,

Бились над нею своїми грудьми,

Хлібом царів і панів годували,

З голоду ж пухли і мерли самі.

Годі глумитись!

Час нам помститись!

Встаньте ж, брати,

Згиньте, кати!

Тюрми прокляті нам час зруйнувати,

В купи каміння їх мури згорнуть,

Час нам невольників всіх розкувати,

В рідні оселі їх знову вернуть.

Рідная хата,

Батько і мати.

Скрики усіх,

Сльози і сміх.

Хай нас вбивають,