Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

Всіх нас ніколи кати не уб'ють,-

Ті ж, що за долю і волю вмирають,

Смертю своєю життя нам дають.

Ніч розганяють,

Ярма здіймають,

Вільним від пут

Роблять свій люд.

Згаснуть пожежі, і згинуть тирани,

Зломиться шабля і штик москаля,

Вільна країна нам матір'ю стане,

Всіх нагодує й напоїть земля.

Гей-но ж за долю,

Землю і волю,

Волю рабів,

Рівність братів.

1905

Ще в нас вогонь не згас в грудях,

Ще має наш народний стяг.

І тільки січі прийде час,

Злетяться враз мільйони нас.

Від крові дух наш охмелів

І впав, і спав віки без снів,

А вдарить грім з народних хмар -

І знищить хижих яничар.

Біда катам, біда катам,

І слава нам, і слава нам!

Повстане всяк, хто краю друг,

В кім кров живе і вільний дух,

І груди зранені степів

Обмиє кровію круків.

І на степу посходить знов

І воля, й слава, і любов,

І зацвітуть, як мак, вони,

І [щастя діждуть] їх сини.

Вставай від сна,

Іде весна, іде весна.

Он глянь: вже лицарі летять

Народ з неволі визволять.

Десь [в поміч] грізно вдарив грім -

То гасло бою: бій за ним.

Брат волі й правди, [рятуй] край,

На бій страшний за їх вставай,

Спасай життя і честь свою

І вслав себе навік в бою.

Вставай від [сна],

Мине весна.

1905

Як?! Сонця теплого нема?

Нема квіток? Немає літа?

Так чим же так душа моя зогріта,

Коли навколо холод і зима?

Ридання вітру... блиск снігів...

Але ж я чув пташині звуки

І бачив, як гойдались луки,

І чув, як темний гай шумів.

Ах! То був сон? То ти вві сні

Мені казки ясні шептала

І над снігами розсипала

Квітки, проміння і пісні.

1905

Спи, моя милая, спи, моя любая,

Спи,- мої думи не сплять:

Всю ніч безкраїми янголів зграями

Тихо до тебе летять.

Та несе квіти веснянії, пишнії,

Друга - чуть-чуть співа,

Третя розказує казки розкішнії,

Казками сон повіва.

Одна лиш думонька, чимось засмучена,

Каже до болю в журбі,

Як моє серденько, стомлене, змучене,

В тузі болить по тобі.

Спи, моє золото, спи, моє серденько,

Спи,- я за тебе не сплю:

В ніченьку літнюю, срібно-блакитную

Пісню складаю свою.

Перлами сліз моїх, квітами-згуками

Я уберу тебе всю,-

Власними шкодами, власними муками

Щастя тобі принесу...

...Спить моя милая,- радісне личенько,

Радісні мислі її...

Спи, моя любая, сон твій і ліженько

Думи вартують мої!

1905

Не зляка нас ні даль, ні борня, ні кати,

Хай бринять на нас люті кайдани.

Як угледим зорю золотої мети,

Наше сонце з-за обрію встане.

І коли ми упали, розбиті без сил,

В грудях з стрілами гострими впали,

В той же мент замість нас із безхрестих могил

Наші діди усі повставали.

[1905]

Досить були ми німими рабами,

Досить носився той посміх над нами!

Час нам, рабам, усім встать,

Дяку за глум їх і кривди віддать.

Гнів наш запале і кров нашу, й груди,

Лавою ми поллємося усюди,

Знищим, зруйнуєм і спалим катів,

Нам не утримать свій гнів.

Довго терпіли і довго ми скніли,

Довго їх кров'ю своєю поїли.

Ой не ласуйте, лихі павуки,

Пекло ми зробим вам тут за гріхи.

Геть, коли хочте живими, тікайте,

З гніву народного - діток ховайте.

Жаль наш у нашому гніві згорить,

Нас не уміли жаліть.

1905

Чому не радує весна,

Коли весь ліс, як арфа, грає,

А струни Бог перебирає,

Рука його ясна.

Моя ж бандура на стіні,

Вітри душі її ламають,

І струни порвані не грають,

І Бог мій у труні.

О веснонько! Верни мені,

Верни не молодість, а віру,

Що я життю приніс в офіру…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

[1905]

О, не життя, а люде злі...

Для себе ж злі без краю...

Вони єдині на землі

Зробили пекло з раю.

[1905]

Слова в поезії - квітки.

І щоб сплітати з їх вінки,

І щоб давати перли-штуки,

Потрібні час і майстра руки.

[1905]

Була чудова ніч - вгорі,

На вквітчанім хмархами небі,

Стобарвно сяли дві зорі

І мовчки вабили до себе.

І я з