Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Старі гультяї, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Старі гультяї, Нечуй-Левицький"

261
0
16.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Старі гультяї" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 14
Перейти на сторінку:
На рядні ле­жа­ла ку­па су­хих во­щин. Дід позрізу­вав у ву­ли­ках сухі вер­шеч­ки ста­рої во­щи­ни й пе­ре­би­рав її на ряд­нині, ви­би­ра­ючи свіжішу й білішу во­щи­ну, кот­ру він ду­мав нак­ле­ювать в ули­ки для роїв на бу­ду­щий ­рік.

- Оникію! - крик­нув Гри­цай до пасічни­ка. Оникій аж ки­нув­ся од нес­подіва­но­го кри­ку.


- Та чо­го там? - обізвав­ся дід Оникій.


- Накинь ли­шень сви­ту та ходім в гості до Мо­ту­за. І Ориш­ка піде з на­ми.


- Та сьогодні ж бу­день! Які там гості в бу­день. Мо­туз та Мо­ту­зи­ха, пев­но, роб­лять якусь ро­бо­ту, а тут на тобі гос­тей в ха­ту.


- Та йди-бо швид­ше! Ще й спе­ре­чається. Ти, Оникію, ла­ден з усім се­лом спе­ре­чаться. Чуд­ний ти чо­ловік вдав­ся. Вип'ємо по чарці, по­по­луд­нуємо, по­ба­ла­каємо. Все-та­ки між людьми ве­селіше.


- Ти ж ба­чиш, що я діло роб­лю.


- Та по­кинь оті во­щи­ни. Пе­ре­бе­реш і завт­ра. Іди-бо, йди, бо Ориш­ка жде, та я й діло маю до Мо­ту­за, - ска­зав дід Гри­цай.


- Оце мені на­пасть! - ска­зав Оникій і підвівся з ряд­на. - За­мо­ло­ду був чо­ловік як чо­ловік, був гос­по­дар на все се­ло, а те­пер пе­ревівся на Іцько­ву суч­ку. П'є та гу­ляє та ще й ме­не зво­дить з пут­тя, - бу­бонів Оникій, не­на­че який­сь здо­ро­вий трав'яний ко­ник цвірчав в пасіці.


- Та годі тобі цвірінькать! На­кинь сви­ту та ходім швид­ше.


Оникій на­ки­нув сви­ту й поч­ва­лав слідком за Гри­цаєм до ха­ти. Ба­ба Ориш­ка ще и досі не вбра­лась.


- Оришко! чи це ти й досі при­би­раєшся? Ну та й го­ре мені з ти­ми ба­ба­ми! Я б і во­за по­ма­зав, і во­ли запріг, і за ца­ри­ну виїхав, до­ки ба­ба при­бе­реться та при­че­пу­риться, - ска­зав Гри­цай.


Прийшли во­ни до Мо­ту­за. Мо­туз мо­ло­тив в клуні сно­пи на посів. Мо­ту­зи­ха з доч­кою та з хлоп­ця­ми ви­би­ра­ла а снопів пше­ниці ко­лос­ки жи­та, кукіль та сто­ко­лос. Вглядівши Гри­цая й Ориш­ку в во­ро­тях, Мо­туз аж но­сом зак­ру­тив: тре­ба бу­ло ки­дать ро­бо­ту і віта­ти діда. Мо­ту­зи­ха й ру­ки опус­ти­ла.


- А я оце, Дмит­ре, до те­бе по ділу! - гук­нув Гри­цай до Мо­ту­за че­рез тин.


Мотуз ки­нув ціп. Мо­ту­зи­ха по­ки­ну­ла сно­пи. Во­ни го­ди­ли Гри­цаєві, як бо­лячці, і му­си­ли ки­да­ти ро­бо­ту та панькаться з дідом. Мо­туз зап­ро­сив гос­тей до ха­ти. В хаті бу­ло душ­но, як на печі. Сон­це звер­ну­ло з півдня і шква­ри­ло не­ми­ло­серд­но, як во­но ча­сом шква­рить після пер­шої пре­чис­тої.


- Ходім на двір та посідай­мо в хо­лод­ку, - ска­зав дід Гри­цай, об­ти­ра­ючи ру­ка­вом со­роч­ки спітніло­го ло­ба. - Ой, душ­но ж у хаті, як у пеклі!


Мотузиха ви­нес­ла ряд­но й прос­те­ли­ла в дворі на траві, під ти­ном, з-за кот­ро­го позвішу­ва­лось гілля ста­рих яб­лунь. Мо­туз за­раз пос­лав хлоп­ця до шин­ку по горілку. Мо­ту­зи­ха ви­нес­ла по­лу­день і пок­ла­ла на рядні хліб, пос­та­ви­ла по­лу­ми­сок з са­лом, а дру­гий з си­ром. Усі посіда­ли на траві кру­гом ряд­на. По­ки хло­пець вер­нув­ся з горілкою, дід Гри­цай за­го­во­рив про своє діло.


- Чи не дав би ти, Дмит­ре, мені ще з шістде­сят кар­бо­ванців? Оце я так вит­ра­тив­ся на клу­ню та на ха­ту, що вже не маю ні ша­га гро­шей. Дай, будь лас­ка, гро­шей!


- Ой бо­же наш ми­лос­ти­вий та ми­ло­серд­ний, - ска­зав Мо­туз і по­чу­хав по­ти­ли­цю, - де ж я вам візьму стільки гро­шей? В ме­не ж на­си­лу збе­реться який­сь там де­ся­ток кар­бо­ванців.


- Вже ж за­ря­туй ме­не з ба­бою на цей ви­па­док на який там час. Ти чо­ловік за­мож­ний та гро­шо­ви­тий, нігде прав­ди діти. Ка­жу тобі, - вит­ра­тив­ся і вит­ру­сив­ся до ос­танньої гривні, ні ша­га за ду­шею не­ма, хоч в до­мо­ви­ну ля­гай, - дріботів дід Гри­цай, а сам все пог­ля­дав на во­ро­та, чи хло­пець не не­се вже горілки.


- Оце, бо­же мій! Я б ду­шею ра­дий, але де ж мені дос­та­ти стільки гро­шей? - го­во­рив Мо­туз тро­хи не крізь сльози.


Мотузиха скри­ви­лась і тро­хи не пла­ка­ла.


- Позич в ко­го-не­будь. Те­бе ж лю­де зна­ють і по­ва­жа­ють. Ти ж чо­ловік в селі не заздрінний і не обез­довіре­ний. Тобі повірять і жи­ди в шин­ку, да­дуть горілки на­бор, тобі по­зи­чать гро­шей і жи­ди, і лю­де, - го­во­рив дід Гри­цай, а сам ду­мав: «Ну та й зад­ляв­ся десь лу­ка­вий хлоп­чи­ще! Не не­се та й не не­се горілки».


- Ото. І де він подівав ті гроші? - заск­рипів дід Оникій. - Якби мені та­ка си­ла гро­шей, я б озо­ло­тив би й се­бе, і свою ба­бу, і свою прий­мач­ку. Чи то ж не ди­во! Бу­ло три сотні кар­бо­ванців, а те­пер вже й не­ма. Ти, До­ро­ше, ма­буть, їси червінці без солі.


- Були та за­гу­ли! - обізвав­ся дід Гри­цай. - Отак: сю­ди тиць, ту­ди тиць, та й роз­ти­кав три сотні. Гроші круглі, то й роз­ко­чу­ються, як коліща­та. Вже, Дмит­ре, зми­ло­сердься та й дос­тань хоч з півсотні кар­бо­ванців.


Мотуз по­хи­лив го­ло­ву й ду­мав, де б то дос­тать дідові гро­шей, в ко­го б то по­зи­чи­ти: чи в жидів, чи в му­жиків-ба­га­тирів. Він знав, що Гри­цай при­лип­не до йо­го, як шевська смо­ла, і спло­ха не од­че­питься.


- Ой-ой! Які то лю­де на світі бу­ва­ють: до церк­ви ніко­ли не­заг­ля­не, хіба на Ве­лик­день, як пас­ки свя­тять, а до шин­ку вча­щає сли­ве щод­ня. Ой гос­по­ди наш ми­ло­серд­ний! Які то лю­де бу­ва­ють на світі! - го­во­рив дід Оникій, не­на­че б то про се­бе, не див­ля­чись на діда Гри­цая.


- Вже й по­чав скрипіть! Скри­пи, скри­пи, як той віз з не­ма­за­ни­ми ко­ле­са­ми. На душі бу­де лег­ше, - про­мо­вив дід Гри­цай. - І хо­четься чо­ловікові ота­ке вар­ня­га­ти.


- Еге! доб­ре вар­ня­гать. Здається, час би вже й про смерть по­ду­ма­ти, - обізвав­ся дід Оникій.


- За всі го­ло­ви! І пи­ти - вмер­ти і не пи­ти - вмер­ти. Луч­че пи­ти і вмер­ти, - про­мо­ви­ла ве­се­ленька ба­ба Ориш­ка.


- Навчи се­бе та сво­го ба­бу, а не ме­не, ста­ро­го. Ме­не вже вче­но й пе­рев­че­но, - ска­зав дід Гри­цай.


- Вчений ти, та нед­рю­ко­ва­ний. Вчи­ли те­бе, та ма­ло дрюч­ком би­ли, - ска­зав сер­ди­то дід Оникій.


- Ну, вже й роз­пус­тив сво­го язи­ка, як ха­ля­ву, - ска­зав дід Гри­цай, а сам все пог­ля­дав на во­ро­та та ду­мав: «Ну та й ка­торж­ний отой хло­пець! Не не­се та й не не­се горілки».


Незабаром на пе­ре­лазі май­нув бри­лик. Хло­пець ніс пляш­ку горілки.


- Ну та й за­ба­рив­ся ж ти, си­на­шу! Те­бе б тільки по смерть доб­ре по­си­лать. Вкинь, Дмит­ре, стрю­чок пер­чиці в пляш­ку. Пер­чи­ця зве­се­лить і пляш­ку й очі, - ска­зав дід Гри­цай.


Мотуз підвівся, щоб дос­та­ти стрю­чок пер­чиці, кот­ра висіла під стріхою, на сонці. Він не­на­ро­ком ки­нув очи­ма на тік. Ку­ри вкри­ли пше­ни­цю,

1 ... 5 6 7 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старі гультяї, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Старі гультяї, Нечуй-Левицький"