Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Старі гультяї, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Старі гультяї, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Старі гультяї" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 14
Перейти на сторінку:
мов чор­ти грішну ду­шу. Го­робці на­летіли з сад­ка й на­па­лись на пше­ни­цю, як вов­ки на сви­ню. Мо­туз крик­нув, свис­нув і пос­лав хлоп­ця до клуні сте­рег­ти пше­ни­цю.

- Остогидло мені це са­ло на по­лу­день; все са­ло та са­ло, - по­чав ве­ре­ду­вать дід Гри­цай. - Я б оце по­поїв всмак пря­же­ної яєчні з вишк­вар­ка­ми.


- А я люб­лю яєчню на маслі. Який там смак в тих вишк­вар­ках з яй­ця­ми. Ні се ні те, - по­ча­ла й собі ве­ре­ду­вать Гри­цаїха.


Бідна Мо­ту­зи­ха не зна­ла, на чо­му пряг­ти яєчню для ста­рих ве­ре­дунів, чи на салі, чи на маслі.


- Ось я за­раз зве­лю своїй дівці, щоб нап­ряг­ла яєчні. В ме­не, хва­лить бо­га, яєчок є до­волі. За­раз яєчня бу­де го­то­ва, - обізва­лась Мо­ту­зи­ха й гук­ну­ла на доч­ку.


Старі все пи­ли та за­ку­шу­ва­ли. Здо­ро­ва пляш­ка вже бу­ла спо­рож­не­на. Мо­туз пішов у ко­мо­ру і десь знай­шов пляш­ку нас­той­ки. Сусіди, діди та баб­ки, не­на­че но­сом по­чу­ли че­рез ти­ни та повітки, що в Мо­ту­за п'ють мо­го­рич. Од­на ба­ба пе­релізла че­рез пе­ре­лаз і прий­шла ніби­то по­зи­чать ситів; дру­га ба­ба вир­ну­ла з сад­ка; один дід пе­реліз че­рез тин і з'явив­ся, не­на­че ко­зак з ма­ку. Мо­туз про­сив їх сіда­ти й час­ту­вав горілкою. В діда Гри­цая вже за­шуміло в го­лові; ба­ба Ориш­ка лед­ве во­лоділа язи­ком та ру­ка­ми. Прий­шла Мо­ту­зо­ва доч­ка. Ма­ти за­га­да­ла їй пряг­ти яєчню як мож­на швид­ше. Дівчи­на нап­ха­ла повнісіньку піч со­ло­ми, на­би­ла в мис­ку яєць, підпа­ли­ла со­ло­му в печі, а са­ма побігла в ко­мо­ру по са­ло, не за­чи­нив­ши две­рей в хаті. Со­ло­ма спах­ну­ла в од­ну мить. По­лум’я не по­тов­пи­лось в ко­мин і шуг­ну­ло з ко­ми­на прос­то в од­чи­нені двері, в сіни. В сінях у Мо­ту­за не бу­ло стелі. По­лум'я по­летіло вго­ру під крок­ви. Над­ворі дав­но сто­яла спе­ка й су­ша. Сухі й га­рячі ку­ли­ки на покрівлі так і пал­ну­ли од­ра­зу. Огонь об­хо­пив все го­ри­ще. І в од­ну хви­ли­ну по­лум'я лиз­ну­ло під причілок і об­ня­ло всю покрівлю. Чор­ний дим вир­вав­ся з-під стріхи вкупі з по­лум'ям. Огонь за­гув, за­си­чав, зас­тог­нав, а потім зарів. Ха­та зас­тог­на­ла, не­на­че опе­че­на й опа­ре­на то­ва­ря­ка.


Мотуз ог­ля­нув­ся й охо­лов. Мо­ту­зи­ха зблідла на ви­ду, як смерть. Оникій зак­ри­чав. Во­ни пос­хоп­лю­ва­лись, побігли до ха­ти й по­ча­ли ви­но­ситься. Задз­во­ни­ли на ґвалт. Позбіга­лись лю­де з усього кут­ка й ки­ну­лись га­сить по­же­жу. Пе­ре­ля­ка­на ба­ба Ориш­ка витріщи­ла очі, потім об­пер­лась по­зад се­бе ру­ка­ми, сил­ку­ва­лась вста­ти та й знов геп­ну­ла на зем­лю.


- Ой Дмит­ре мій! Ой по­кої твої! - мим­ри­ла ба­ба Ориш­ка. -А во­но тільки: фу-фу-фу! Ой Мо­ту­зе мій, ой по­кої ж твої!


- А во­но тільки: пф! пф! пф! - мим­рив п'яний Гри­цай, ви­лу­пив­ши очі на ба­бу, але й не про­бу­вав тіка­ти, бо вже не міг підвес­тись на но­ги.


Декотрі ба­би, що бу­ли тве­резіші, повс­та­ва­ли з ряд­на й одійшли набік. По­ло­ви­на з їх не ма­ли си­ли підвес­тись і сиділи кру­гом ряд­на, по­витріщав­ши очі на по­же­жу.


- А во­но тільки: пф! пф! та й зай­ня­ло­ся, - го­во­ри­ла ба­ба Ориш­ка додіда Гри­цая, ще й ру­ка­ми по­ка­зу­ва­ла, підніма­ючи обидві ру­ки вго­ру.


- Пф! пф! пф! - зап­хи­кав дід Гри­цай, ти­ка­ючи ру­ка­ми вго­ру.


Люде роз­ри­ва­ли гач­ка­ми крок­ви та ла­ти, ски­да­ли на зем­лю. Річка бу­ла за ого­ро­дом. Мо­ло­диці біга­ли з відра­ми по во­ду й за­ли­ва­ли ски­нуті па­ла­ючі ку­ли­ки. Ко­ли це схо­пив­ся не­ве­лич­кий вітер. Па­ла­юча покрівля не­на­че дих­ну­ла, і дим здо­ро­вим клуб­ком по­ко­тив­ся на самісіньке ряд­но. Іскри по­си­па­лись на ряд­но, на по­лу­мис­ки та пляш­ки, на бабів. Ба­ба Ориш­ка підве­лась і знов геп­ну­ла на зем­лю. Дід Гри­цай спро­бу­вав підвес­тись і теж геп­нув. Ба­би сиділи, не­на­че пе­ре­ля­кані вівці в па­ла­ючій ко­шарі.


Оникій вглядів, що ба­би си­дять і не тіка­ють, і до­га­дав­ся, що во­ни п'яні. Він прибіг, схо­пив ряд­но, згор­нув йо­го хап­ком з пляш­ка­ми й по­лу­мис­ка­ми, одніс да­ле­ченько й ки­нув че­рез тин у са­док. З одіткну­тих пля­шок по­ли­ла­ся горілка й тек­ла крізь ряд­но.


- Ой бо­же мій! яка на­пасть! Од­же по­пе­чуться на вогні оці гультяї, - крик­нув Оникій і ки­нув­ся ря­ту­вать гультяїв.


Він ухо­пив ба­бу Ориш­ку за ру­ки, хотів її підвес­ти, але ба­ба геп­ну­ла об зем­лю, на­че лан­тух з жи­том. Тоді він ухо­пив ба­бу за плечі зза­ду й по­волік че­рез двір. Ба­ба бу­ла здо­ро­ва, ба­га­то більша за Оникія. В Оникія бу­ло си­ли, як у ко­ма­ра. Зда­ва­лось, ніби ко­маш­ка вче­пи­лась в здо­ро­во­го жу­ка й на­ма­га­лась пе­ре­во­лок­ти йо­го че­рез двір. Не­ве­лич­кий на зріст та ма­ло­си­лий, Оникій тяг, тяг ба­бу, за­са­пав­ся та й ки­нув. Ба­ба геп­ну­ла на зем­лю.


Збіглися лю­де й ки­ну­лись ря­ту­ва­ти Гри­цая та бабів. Їх об­си­па­ло звер­ху іскра­ми, ду­ши­ло ди­мом. Гри­цая та бабів поб­ра­ли за ру­ки та за но­ги, по­ви­но­си­ли за двір та й по­ки­да­ли під ти­ном. Оникій та­ки спромігся ви­тяг­ти ба­бу Ориш­ку за во­ро­та. Ба­ба тро­хи опам'ята­лась, сіла на землі, поп­ра­ви­ла очіпок, по­за­ти­ка­ла ко­си під хуст­ку й тільки витріща­ла очі на по­же­жу.


- А во­но тільки: пф! пф! та й за­гу­ло: гу-гу-гу! а потім знов: пф! пф! пф! - пле­ла ба­ба, обер­та­ючись до діда Гри­цая.


- Ні, ні, ні! не так! ні, ні! - го­во­рив п'яненький дід Гри­цай, тріпа­ючи ру­ка­ми, - пер­ше: пш-пш! пш-пш! а потім вже: пфу! пф! пфу! пф!


Дід по­ка­зав ру­ка­ми, тріпа­ючи ни­ми, не­на­че ле­ле­ка кри­ла­ми, як хо­че зня­тись з бо­ло­та й летіти вго­ру.


- Ні, ні, ні, не так. Ти мені не ка­жи! Я ба­чи­ла. Спер­шу пф! пф-ф! ніби зап­хи­ка­ло. А потім вже: гу-гу-гу! гу-гу-гу! Ой Мо­ту­зе мій! Ой по­кої твої! - обізва­лась ба­ба Ориш­ка.



- Так, так, сер­це моє! гу-гу-гу! гу-гу-гу! гу-гу-гу!.. Та й гу­де, та й гу­де. Ой бо­же наш ми­ло­серд­ний! - пле­ла од­на п'яна ба­ба й позіхну­ла на ввесь рот.


Дід витріщив очі на по­же­жу. Нес­подіва­на по­же­жа, іскри, дим, попіл - все це зда­ва­лось йо­му якимсь важ­ким сном.


Люде га­си­ли по­же­жу, а ба­би та діди все ще по­ка­зу­ва­ли на ми­гах, як схо­пи­лось по­лум'я, як во­но па­лах­котіло. Їм зда­ва­лось, що во­ни про­ва­дять роз­мо­ву, що од­не од­но­му док­лад­но роз­ка­зує за ту по­же­жу.


Поки лю­де за­га­си­ли ту по­же­жу, діди й ба­би прот­ве­ре­зи­лись, си­дя­чи під ти­ном, і по­ча­ли одні за дру­ги­ми роз­хо­диться. Встав на но­ги й дід Гри­цай. Оникій звів ба­бу Ориш­ку, вхо­пив­ши її попід ру­ки. Гри­цай поч­ва­лав до­до­му, а Оникій му­сив вес­ти ба­бу Ориш­ку попід ру­ки до са­мої ха­ти. Ба­ба зітха­ла, стог­на­ла й соп­ла, хотіла щось роз­ка­зу­вать, але язик її не слу­хав.


- Згорів Мо­туз! Ото ди­во! Згорів зовсім! Ов­ва! По­га­но! - го­во­рив дід Гри­цай, си­дя­чи на лаві в своїй хаті.


- А во­но тільки: пш! пш! а потім - пф! пф! та

1 ... 6 7 8 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старі гультяї, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Старі гультяї, Нечуй-Левицький"