Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Ціпов'яз, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Ціпов'яз, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ціпов'яз" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 11
Перейти на сторінку:
мо­же б за пра­цею не лізла в го­ло­ву вся­ка нісенітни­ця!" - ка­зав Се­мен, по­вер­та­ючись до­до­му.

Весна не за­ба­ри­лась. Пригріло со­неч­ко, об­сох­ла зем­ля, по­тяг­ло ора­ча в по­ле. По­давсь і Се­мен з плу­гом на ни­ву. Побіч з ним, на своїй різі, орав Ро­ман. Се­ме­нові бу­ло гар­но. Чор­на рілля рівно кла­лась ски­ба за ски­бою з-під но­во­го плу­га, мо­лоді во­ли­ки тяг­ли щи­ро, не ліну­ючись. Се­мен об­чи­щав істи­ком леміш та, щи­ро на­ля­га­ючи, йшов за плу­гом. Він упи­вав­ся вес­ня­ним повітрям і ти­ми па­хо­ща­ми чор­ної вог­кої землі, що бу­ли йо­му най­кра­щи­ми над усі па­хощі. Він лю­бив зем­лю, як пташ­ка повітря, ри­ба - во­ду. Та й що варт се­ля­нин без землі? Усе од­но, що пташ­ка без повітря, ри­ба без во­ди. А землі з кож­ним ро­ком усе мен­шав та мен­шав. Не те, щоб мен­ше ста­ва­ло її на світі, а ділять її ме­жи со­бою ма­ло не на гряд­ки, бо на світі де­далі стає людніше… І що во­но бу­де, як лю­ди отак пош­ма­ту­ють зем­лю, з чо­го во­ни хліб їсти­муть тоді? По­га­на спра­ва. Тре­ба землі і то кон­че тре­ба. Де ж її узя­ти?.. А ці роз­ло­ги, що роз­ки­ну­лись ген-ген го­ра­ми та до­ли­на­ми, скільки оком за­хо­пиш!.. Ад­же то панське!.. Хіба що? Хіба та зем­ля, де орю я, Ро­ман, усі лю­ди, не бу­ла ко­лись панською? Бу­ла панська, а те­пер людська. Знай­шов­ся та­кий, що дав во­лю, дав і зем­лю… Та як же так? Прий­ти - віддай зем­лю, що маєш, бо мені ма­ло! Так не мож­на, не по правді. А це по правді, що оден має та­ко­го землі, що й за день не об'їдеш, а дру­гий - на яму лиш на кла­до­вищі?.. Дур­но не тре­ба, мож­на на вип­лат, як і ту зем­лю, що те­пер маємо… Хай па­нам гроші, а нам зем­ля. Зем­ля для то­го, хто ко­ло неї хо­дить… І це мож­на зро­би­ти!.. Мож­на!..


Семен упрів від цих ду­мок. Він об­тер мок­ре чо­ло ру­ка­вом свит­ки і гля­нув на не­бо, де клю­чем про­летіли жу­равлі, кур­лю­ка­ючи в бла­китній ви­со­кості,


- Гей, соб, си­вий, соб, мо­ру­гий! соб! - підбадьорив він во­ликів, на­ля­га­ючи щи­ро на плу­га.


"Це мож­на зро­би­ти… Гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ловік… ве­ли­кий, та мов той Іван, що ве­ли­кий, а дур­ний… Чо­му досі нічо­го не роб­лять, чом не піклу­ються про дітей влас­них?.. А що ж змо­же му­жик? Ку­ди йо­го пус­тять?.. Та що! Хоч я й му­жик, хо­ча я й не­письмен­ний, тем­ний, а пішов би бог зна ку­ди, до са­мої сто­лиці, впав би нав­колішки й ска­зав би: ца­рю мій яс­ний! так і так, по­ля в нас об­маль, ви­па­су не­ма, без лісу бідуємо… Як­що не хо­чеш, щоб ми по­ги­ну­ли, дай нам землі… Ми не хо­че­мо нічиєї крив­ди, ми не хо­че­мо дур­но, вип­ла­ти­мо що до копійки… Ря­туй, бо ги­не­мо… А там - най хоч го­ло­ву мені сти­на­ють! Пос­лу­жив би я гро­маді, ко­ли ніхто не хо­че!.. Дур­ний, дур­ний, що се я ви­га­дав?.. Тьфу!.."


- Гей! соб, сиві, соб, бо­дай ви скру­ти­ли­ся!.. Тпру!


Семен дійшов до обніжка. Він ви­тяг плу­га і пе­ре­ки­нув йо­го набік.


- Х-ху!..- ска­зав Се­мен, здійма­ючи шап­ку та ви­ти­ра­ючи впріло­го ло­ба. Йо­го гірше змор­ду­ва­ли "дурні дум­ки", ніж оран­ня. Весь мок­рий, трем­тя­чий та ли­хий на се­бе, сів він на обніжок, ду­ма­ючи в од­но:


"Боже, який я дур­ний та чуд­ний собі вдав­ся!.."


А навк­ру­ги йо­го гар­но, як бу­ва нап­ро­весні в полі. Сон­це грає промінням, вес­ня­ний легіт же­не по не­бесній бла­киті, як пух, ле­генькі білі хма­рин­ки, в повітрі бри­нять му­хи, цвірінька­ють го­робці, пах­не свіжою ріллею, тра­ви­цею, фіалка­ми, пах­не вес­ною! Сер­це розк­ри­ває обійми і тим роз­ло­гим ни­вам, що, пор­вав­ши кай­да­ни, збу­ди­лись до но­во­го жит­тя, і тим дітям повітря - вільним пта­хам, що з да­ле­ких країв при­летіли до нас у гості, і то­му ку­щи­кові фіалок, що, за­хис­тив­шись ме­жи тра­ви­цею, ти­хо процвітає, відда­ючи свої па­хощі чу­до­вим па­хо­щам вес­ни!..


А тим ча­сом Ро­ман, орю­чи свою нив­ку, ско­са пог­ля­дає на бра­та ли­хим оком. Йо­му теж щось му­ляє сер­це. Му­ляє йо­му сер­це ота нив­ка ціпов'яза. Гар­на нив­ка, та чу­жа. Йо­го об­ра­жає згад­ка про те, що мо­лод­ший брат, кот­ро­го він не мав і за бо­же по­шит­тя, вни­щив усі йо­го заміри, два ро­ки пле­кані в серці, як най­кращі мрії!.. І хто ж ко­го підвів? Се­мен - йо­го, ро­зум­но­го, хит­ро­го, досвідче­но­го!.. Та дар­ма, дар­ма!.. На віку, як на довгій ниві: усього бу­ває… Бу­ває, нап­рик­лад, і так, що хтось по­зи­чить ко­му гроші, а той не має зап­ла­ти­ти чим на ре­че­нець, от і про­да­ють зем­лю… І та зем­ля пе­ре­хо­дить та­ким ро­бом до то­го, хто по­зи­чав… Бу­ває й так… Те­пер та­кий світ: дур­ний впус­тив з рук - ро­зум­ний підняв; дур­ний дає - ро­зум­ний бе­ре… Те­пер тільки ро­зум­ний та хит­рий здо­лає жи­ти, а дурні му­сять геть до крих­ти ви­ги­ну­ти… І чо­му б, нап­рик­лад, то­му Се­ме­нові не пос­лу­жи­ти ще який рік в еко­номії, чо­го за­мо­ло­ду пха­ти­ся в ха­зяї?.. А!! Гірко ди­ви­ти­ся на ту ни­ву, що оре Се­мен; так во­на прий­шла­ся до йо­го, Ро­ма­но­вої ни­ви, так прис­та­ла, на­че сто­ляр при­па­су­вав… Та нічо­го, мож­на по­че­ка­ти: дур­ний впус­тить, ро­зум­ний підійме…


Загегали дикі гу­си, прос­ту­ючи ку­дись ви­со­ко під не­об­меж­ним не­бом, заспівав над ни­вою жай­во­ро­нок, за­шумів вітер, пробіга­ючи синім лісом, а Ро­ма­нові в усіх тих вес­ня­них згу­ках при­чу­лось од­но: "дур­ний впус­тить, ро­зум­ний підійме…"


Семен хо­див сум­ний, за­мис­ле­ний. На­уми­ха поміти­ла це; Дом­на па­да­ла ко­ло чо­ловіка, роз­пи­ту­ва­лась;


- Що тобі, Се­ме­не? Чо­го су­муєш? Не тай­ся з ли­хом пе­ред мною!


- Нічого мені… Го­ло­ва тро­хи бо­лить…


Домна бу­ла пев­на, що Се­ме­на нав­ро­че­но, а Се­мен мірку­вав, як би йо­му звіри­тись гро­маді з своїх ду­мок, як би підби­ти гро­ма­ду, щоб во­на щось ро­би­ла, не че­ка­ла, згор­нув­ши ру­ки, ли­хої го­ди­ни…


Незабаром ма­ла зібра­тись ра­да. Се­мен, на­си­лу до­че­кав­шись то­го дня, по­дав­ся на май­дан, де вже куп­чи­лись гро­ма­дя­ни. Діду­га­ни з дов­ги­ми си­ви­ми бо­ро­да­ми, зак­лав­ши ру­ки на ціпки, си­дять на призьбі під розп­ра­вою і щось го­мо­нять. Мо­лодші сто­ять куп­ка­ми, роз­мов­ля­ють, кри­чать, ви­ма­ху­ють ру­ка­ми. Он який­сь доб­родій, піджив­ля­ючи свою мо­ву енергічни­ми ру­ха­ми, то пе­ре­со­вує ви­со­ку шап­ку з ліво­го ву­ха на пра­ве, то на­со­вує її аж на очі, то знов відки­дає на­зад, на по­ти­ли­цю, так що шап­ка лед­ве-лед­ве три­мається на маківці й не па­дає на зем­лю. Оче­ви­дяч­ки, та шап­ка в повній згоді зо всіма по­чут­тя­ми йо­го рух­ли­вої вдачі і, мов враж­ли­вий ба­ро­метр, по­ка­зує всі сутіні доб­родієво­го наст­рою… Ось і ста­рос­та, по­че­пив­ши на гру­ди ме­даль, спер­ся на дов­гу кар­люч­ку і ки­ває го­ло­вою до Ро­ма­на, сільсько­го пи­са­ря.


Семен зра­зу не мо­же зва­жи­тись зня­ти бесіду про те, що йо­го так кор­тить ви­яви­ти, але,

1 ... 5 6 7 ... 11
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ціпов'яз, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ціпов'яз, Коцюбинський"