Читати книгу - "Тіні забутих предків, Коцюбинський"

Закотилися вівці в до­лин­ку, і тут тихіше.

На сіро­му небі по­ка­за­лось бла­кит­не озер­це. Ост­ра по­ло­нинська тра­ва сильніше за­пах­ла. Озер­це в небі вис­ту­па з берегів і вже ши­ро­ко роз­ли­ло во­ди. За­го­лубіли зно­ву вер­хи, а всі до­ли­ни на­ли­лись зо­ло­том сон­ця.

Іван ди­виться вниз. Там десь, між го­ра­ми, де лю­ди, по зе­леній отаві по­ход­жа­ють білі но­ги Марічки. Її очі звер­нені десь на по­ло­ни­ну.

Чи співає свої співан­ки? А мо­же, справді по­розсіва­ла по го­рах, во­ни зійшли квіта­ми, а Марічка за­мовк­ла?

Он як бу­дуть вівча­ри­ки

Білі вівці пас­ти,

Бу­дуть мої співа­ноч­ки

За кре­са­ню клас­ти…

- зга­дується йо­му ми­лий діво­чий го­лос, і він зри­ває квітку та за­ко­си­чує нею кре­са­ню.

- Птруа… птруа…- Сон­це пе­че. Ро­биться душ­но. Ко­тять- ся вівці, пир­ха­ють на бігу, крив­лять ста­речі гу­би, щоб кра­ще стя­ти зу­ба­ми со­лод­кий хра­буст, та ли­ша­ють по собі свіжі ба-бельки. Хрусь-хрусь… хрум-хрум… Треться вов­на об вов­ну, біла об чор­ну, хви­лю­ють хреб­ти, як в озері хви­ль­ки… Бе-е… Ме-е.., а со­ба­ки усе три­ма­ють ота­ру у бе­ре­гах.

Потомились вівчар­ки. Ля­га­ють і но­сять бо­ка­ми в траві. На дов­гий чер­во­ний язик, що зви­са між ікла­ми, сіда­ють му­хи.

- Бир-бир! - сер­ди­то гу­кає Іван, і вже со­ба­ки при вівцях. Да­ле­ко, на по­ло­нині, під гус­тим лісом, па­суться ко­ро­ви. Бов­гар спер­ся в за­думі на дов­гу трембіту. Так по­волі тяг­неться час. Гірське повітря про­по­лос­ка­ло гру­ди, хо­четься їсти. І як са­мотньо! Стоїш тут ма­ленький, як ба­ди­ли­на у полі. Під но­га­ми зе­ле­ний острів, що йо­го об­ли­ва­ють бла­китні во­ди да­ле­ких гір. А там, по су­во­рих ди­ких вер­хах, десь у без­во­дах, в безс­ли­хах, гніздиться вся­ка ма­ра, во­ро­жа си­ла, з якою тяж­ко бо­ро­тись. Лиш од­но - со­ко­ти­ся…

Гісь-гісь! Тру­сяться вівці зе­ле­ним по­лем, м'яко сту­па­ють по траві пос­то­ли… Ти­ша та­ка, що чут­но, як кров те­че в жи­лах. Сон на­ля­гає. Кладе м'якеньку ла­пу на очі, на ли­це і шеп­че до ву­ха: спи… Вівці та­нуть пе­ред очи­ма… от вже з овець ста­ли яг­ня­та, а от нічо­го не­ма.

Поплили тра­ви, як зе­ле­на во­да. При­хо­дить Марічка. Ой не об­ду­риш, не­бо­го, ой ні… Іван знає, що то лісна, а не Ма­рі­чка, що то во­на на­дить йо­го. Щось тяг­не йо­го за нею! Не хо­че, а вже пли­ве, як пли­вуть тра­ви зе­ле­ним по­то­ком…

І рап­том ди­ке пе­редс­мерт­не ревіння ко­ро­ви ви­ки­дає йо­го зі сну. Що? Де? Бов­гар як сто­яв, опер­шись трембітою в зем­лю, так і зас­тиг. Рудий бу­гай вда­рив но­га­ми в зем­лю, зігнув во­лас­ту шию і підняв хвіст. Він вже мчить на той крик, ви­со­ко ска­че і рве но­га­ми тра­ву. Ріже но­га­ми пові­т­ря. Бов­гар стре­пе­нув­ся і поспішає за ним до лісу.

Бахнув у лісі стріл. Бах-бах-бах…- заг­риміли з руш­ниць вер­хи. Бах- бах-бах…- оз­ва­лись дальші, і все німіє. Ти­ша.

«Певно, «вуй­ко» зарізав ко­ро­ву»,- ду­ма Іван і пильніше ог­ля­дає свою ота­ру.

- Птруа-птруа…- Сон­це на­че зас­ну­ло, вітер за­тих і пе­ренісся з землі на не­бо. Він вже гро­ма­дить там хма­ри, та­ке са­ме збу­ре­не мо­ре верхів, яке ба­чив круг по­ло­ни­ни. В без­ко­неч­них прос­то­рах за­ги­нув час, і не зна­ти, чи день стоїть, чи ми­нає…

Раптом до ву­ха долітає дав­но жда­ний пок­лик трембіти. Він при­но­сить од стаї за­пах ку­леші та ди­му і дов­гим ме­ло­ді­й­ним тремтінням оповідає, що ко­ша­ри че­ка­ють на вів­ці…

- Гісь-гісь…- Ме­чуться пси, бле­ють овеч­ки і ллються пе­рис­тим по­то­ком в до­ли­ну, тря­су­чи вим'ям, об­важнілим од мо­ло­ка…

***

Вже тре­тю до­бу сіє на по­ло­нині дрібний мач­ка­тий до­щик. Закурились вер­хи, за­ку­та­лось не­бо, і в сірій мряці про­па­ли го­ри. Вівці лед­ве хо­ди­ли, важкі, повні во­дою, як губ­ка; оде­жа на вівча­рях ста­ла хо­лод­на й цуп­ка. Тільки й спо­чин­ку бу­ло, що під даш­ком у струнці під час доїння.

Іван си­дить, опер­шись пле­чи­ма в дош­ку, а но­га­ми стис­кає дійни­цю. Біля нього - чор­ний пе­ле­ха­тий ко­зар, що за ко­ж­ним сло­вом кле­не, а там ще вівчарі. Не­терп­лячі дро­б'єта, яким при­бу­ва мо­ло­ко, пруться з за­го­ро­ди у струн­ку, щоб їх швид­ше здоїли. Але ж бо по­че­кай­те, са­ра­ки, бо так не йде… Лиш по одній…

- Рист! - сер­ди­то ки­дає зза­ду гонінник в ове­чий ле­мент та хльоска мок­рим пру­том.- Рист! Рист!..- підбадьорю­ють вівчарі та од­хи­ля­ють коліна од дірки, ку­дою ска­че у струн­ку вівця.- А! Бо­дай бис…- кле­не ко­зар і не кінчає: ану ска­жеш в та­ку го­ди­ну!

Навиклим ру­хом Іван ха­па вівцю за хре­бет і тяг­не до се­бе за­дом по­над ши­ро­ку дійни­цю. Покірно стоїть вівця, не­вигідно роз­чепірив­ши но­ги, та­ка дур­на, і слу­ха, як дзю­рить з неї мо­ло­ко у дійни­цю.- Рист! - хльоска зза­ду гоні­н­ник.- Рист! Рист! - пок­ли­ку­ють і собі вівчарі.

Здоєні вівці, не­мов сту­манілі, па­да­ють в за­го­роді на ка­мінь, кла­дуть го­ло­ву на лап­ки і крив­лять голі ста­речі гу­би.- Рист! Рист!..- Іва­нові ру­ки без­пе­рес­тан­ку мнуть теп­ле ове­че вим'я, од­тя­га­ють дійки, а по ру­ках в нього те­че мо­ло­ко, що пах­не лоєм і підіймає з дійниці мас­ну со­лод­ку па­ру.- Рист! Рист! - Вска­ку­ють вівці, як оч­манілі, роз­чепірю­ють над дійни­ця­ми но­ги, і де­сять вівчарських рук мнуть теп­ле вим'я. Жалібно пла­че мок­ра ота­ра по сей і той бік струн­ки, па­да­ють в за­го­ро­ду зне­си­лені вівці, а гус­те мо­ло­ко дзвінко дзюр­чить в дійни­цю та затікає теп­лим стру­моч­ком, аж на ру­кав.- Рист! Рист!..

Козар сміється очи­ма до своїх кіз. Во­ни не те, що овеч­ки, в них гост­ре сер­це. Не па­да­ють тру­пом, як плохі вівці, а твер­до сто­ять на то­неньких но­гах. Ціка­во підня­ли ріжки і див­ляться в мря­ку, на­че крізь неї щось ба­чать, і так бадьоро тря­суться у них то­ненькі борідки…

***

Опустіли ко­ша­ри. Ти­ша і пуст­ка. Мо­же, там десь, в гли­бо­ких до­ли­нах, звідки го­ри по­чи­на­ють рос­ти, і лу­на­ють сміх людський та го­ло­си, але у се віриться ма­ло. Тут, в по­ло­нині, де не­бо нак­ри­ває без­людні прос­то­ри, що жи­вуть в са­мо­тині тільки для се­бе, вікує ти­ша.

Лиш в стаї тріщить нев­га­си­мий во­гонь і все ви­си­лає синій дим свій на манд­ри. Здоєне мо­ло­ко важ­ко спо­чи­ває в де­рев'яній по­су­дині, над ним схи­лив­ся ва­таг. Він вже йо­го зап­ра­вив. З под­ри, де сох­нуть ве­ликі круглі бо­ханці буд­зу, повіває на ва­та­га вітер, але не мо­же прог­на­ти зі стаї за­па­ху вуг­ля, си­ру і ове­чої вов­ни. Бо тим са­мим пах­не і ва­таг.

Нові бер­бе­ниці й ба­рильця німу­ють в кут­ку, хоч тільки за­пу­кай до них