Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

А Ма­лан­ка лю­ту­ва­ла. Оп­рiч то­го, що її жи­вий жаль брав за знi­ве­че­ною ри­бою, во­на бу­ла го­лод­на. Вон зах­ля­ла з го­ло­ду, їй так хо­тi­лось чо­гось га­ря­чо­го, смач­но­го, нез­ви­чай­но­го, а дух свi­жої ли­ни­ни лос­ко­тав нiзд­рi, спи­рав вiд­дих: їй аж ну­ди­ло од сильно­го ба­жан­ня по­поїсти. Про­те во­на ро­зу­мi­ла, що не мо­же прис­ту­пи­ти до стра­ви, i ще сильнi­ше кля­ла.

- Не жу­рись, жiн­ко, ось пос­тав­лять фаб­ри­ку, то­дi за­роб­лю де­що…

- Бодай ти так жив, як та фаб­ри­ка бу­де!

Андрiй пiд­няв очi. I во­ни на мить зу­пи­ни­лись i ки­ну­ли да­ле­кий пог­ляд ку­дись у прос­то­ру, по­за стi­ни, по­за ха­ту - i зра­зу яс­но ста­ло йо­му, що справ­дi фаб­ри­ки не бу­де, що то дур­нi на­дiї, що кра­ще б вiн не ва­рив ри­би, яку мож­на бу­ло про­да­ти та ку­пи­ти хлi­ба. I враз ри­ба втра­ти­ла свiй смак, охо­та до їжi од­ле­тi­ла геть, i йо­му рап­том схо­тi­лось по­ки­ну­ти ха­ту…

Андрiй взяв шап­ку i вий­шов.

Недоїдки ри­би вис­ти­га­ли на сто­лi, а Ма­лан­ка з доч­кою си­дi­ли мовч­ки по кут­ках та сну­ва­ли гiр­кi ду­ми в мо­ро­цi по­гас­ло­го дня. Сум сто­яв в ха­тi, об­няв­шись з ти­шею.

Потому во­ни ра­зом вста­ли, пi­дiй­шли, не­мов змо­ви­лись, до сто­ла i мовч­ки взя­лись за ри­бу. Во­ни поїли все до­щен­ту, вис­мок­та­ли кiс­точ­ки, висьорба­ли юш­ку i, мов го­лод­нi ко­ти, ви­ли­за­ли на­вiть мис­ку.

***

Андрiй зби­рав­ся на пош­ту: по­че­пив на пле­че шкi­ря­ну то­р­бу, взяв у ру­ки цi­пок. Ко­ли вбiг­ла Ма­лан­ка. На нiй ли­ця не бу­ло. Блi­да, за­са­па­на, очi го­рять i вся трем­тить.

- Iди… мi­ря­ють…

Андрiй ви­ди­вив­ся на неї.

Вона не мог­ла го­во­ри­ти, при­тис­ка­ла ру­кою сер­це i важ­ко ди­ха­ла. Дру­гою ру­кою, ума­за­ною в зем­лi, бо тiльки що по­ло­ла, во­на ма­ха­ла пе­ред йо­го очи­ма i по­ка­зу­ва­ла на две­рi.

- Iди ж, міря­ють-бо…

- Хто мi­ряє? Що?

- Пани, ох!.. Наїха­ли, бу­дуть зем­лю дi­ли­ти…

- Яку зем­лю? Що ти ме­леш!

- Всяку… по­мiж людьми… Iди дог­лянь, щоб нам од­рi­за­ли не­да­ле­ко, ближ­че од се­ла. Бо ще при­ладь дiс­та­неш…

- Свят, свят, свят… Опам'ятай­ся. Ме­нi на пош­ту тре­ба йти.

Маланка по­зе­ле­нi­ла.

- Ти пi­деш ме­нi?

Вона прис­ко­чи­ла до йо­го страш­на, як ди­ка кицька, з пе­ре­ко­ше­ним ро­том, з пе­ку­чим пог­ля­дом, блi­да як ма­ра.

- Ти пi­деш ме­нi за­раз! - ви­ща­ла во­на тон­ким го­ло­сом. - То­бi, мо­же, бай­ду­же, дак-ме­нi не бай­ду­же. Ти маєш ди­ти­ну! Ти хо­чеш за­рi­за­ти її! Ти всiх нас рi­жеш. За­раз ме­нi йди. Лю­ди за­бе­руть кра­ще. Чуєш? Ну!

I ба­ча­чи, що вiн стоїть нi в сих нi в тих i ди­виться на неї, во­на вхо­пи­ла з при­пiч­ка ру­бель i за­мi­ри­лась на йо­го.

- Iди, бо тут то­бi смерть бу­де!..

Вона лад­на бу­ла йо­го за­би­ти, Анд­рiй це ба­чив.

- Тю, дур­на! - зни­зав вiн пле­чи­ма: - та­же ба­чиш - iду… Вiн со­пiв, як ко­вальський мiх, i лед­ве пос­пi­шав за Ма­лан­кою.

Увечерi по­вер­ну­лась Ма­лан­ка до­до­му ве­се­ла, сли­ве щас­ли­ва. Во­на бi­га­ла по ха­тi не­мов мо­ло­ди­ми но­га­ми, а дум­ки її лi­та­ли, як бi­лi го­лу­би на сон­цi. Во­на ос­мi­ха­лась. Та­кi чуд­нi па­ни. Хо­дять со­бi по по­лю та й мi­ря­ють. Во­на їм в но­ги: па­ни мої, ле­бе­доньки, згляньтесь на ме­не бiд­ну, од­рiж­те ближ­че, там, де пше­ни­ця ро­дить, а во­ни ре­го­чуть. Iди, ка­жуть, баб­ко, до­до­му, ми не те мi­ряємо… А са­мi ре­го­чуть, бо­дай би вас бог мав у своїй лас­цi… Во­ни ду­ма­ють, що як во­на дур­на ба­ба, то вже нi­чо­го не тя­мить… Стiй­те, стiй­те, мо­же, i в неї го­ло­ва не­дур­но на в'язах… Хi­ба во­на не змiр­ку­ва­ла, що во­ни її ду­рять. Ад­же ска­жи лю­дям зра­зу, що то для них зем­лю дi­лять, то тут та­ка б Со­до­ма зня­ла­ся, що жив­цем по­жер­ли б один од­но­го… Ко­жен за кра­ще бив­ся б. Ну, але во­ни пам'ята­ти­муть бiд­ну ба­бу, во­ни її не скрив­дять… Ще ко­ли б Анд­рiй про­хав, а то став як пень, бо­дай би…

Не скiн­чи­ла прокльону, не мог­ла ла­ятись ни­нi. Во­на бу­ла та­кою доб­рою сьогод­нi, їй бу­ло так ве­се­ло, так жал­ко всiх. Ла­го­дя­чи ве­че­рю, во­на на­вiть прис­пi­ву­ва­ла, а трiс­ку­че по­лум'я су­хо­го ло­мач­чя не­мов ра­дi­ло ра­зом iз нею. Анд­рiєвi во­на по­да­ла ве­че­рю з по­ва­гою, як до гос­по­да­ря, що має влас­ний грунт i ха­зяй­ст­во, са­ма ж не мог­ла їсти, не бу­ла го­ло­д­на. Все, за що б не бра­ла­ся, ро­би­ла по­важ­но, не­мов у церк­вi пра­ви­ла, а са­ма ос­мi­ха­ла­ся до се­бе. На нiч зми­ла Га­фi­й­цi го­ло­ву лу­гом, роз­че­са­ла гус­тим греб­нем во­лос­ся, що аж ви­лис­ку­ва­лось, са­ма зап­ле­ла дрi­буш­ки i кiс­ни­ки. Щоб го­ло­ва в доньки бу­ла, як со­неч­ко. Щоб дiв­ка бу­ла не гiрш за людськi.

- Може б, ти но­вий лей­бик на­дiв, бо ста­рий чис­то роз­лiз­ся? - пи­та­ла во­на Анд­рiя i дiс­та­ла з скри­нi єди­ну йо­го свя­точ­ну оде­жу. - Зак­ро­пи ду­шу ягiд­ка­ми, ко­ва­ли­ха да­ла.

Андрiй дав­но вже ба­чив її та­кою лас­ка­вою. А в неї сер­це розм'якло, в нiй все спi­ва­ло. Спi­ва­ла ко­ло­сом влас­на ни­ва, спi­ва­ли жай­во­рон­ки над нею, спi­вав пiс­ню серп, пiд­рi­зу­ю­чи стеб­ло, лу­на­ли спi­ви по сi­но­ко­сах, спi­ва­ло, вреш­тi, сер­це, пов­не на­дiй. Ос­мi­ха­лась до­ля. Не тiльки влас­на, але й Га­фiй­чи­на. В но­гах чу­лась мiць, в ру­ках си­ла. Чор­нi жи­ла­вi ру­ки бу­ли на­че з за­лi­за.

З то­го дня Ма­лан­ка час­то бi­га­ла на панське по­ле ди­ви­тись, як мi­ря­ють па­ни. Во­ни ще блу­ка­ли по­ля­ми зо два днi, по­то­му поїха­ли. Ма­лан­ка вiч­но кру­ти­лась дум­кою ко­ло тої по­дiї, роз­пи­ту­ва­ла лю­дей, сну­ва­ла на­дiї. Го­во­ри­ли рiж­но. Але Ма­лан­ка доб­ре зна­ла, до чо­го во­но йдеться.

Вона по­ча­ла го­ту­ва­тись. По­лю­чи на го­ро­дi в ба­га­то­го му­жи­ка, во­на не хо­тi­ла бра­ти гро­шей, а про­ха­ла од­си­па­ти пше­нич­ним зер­ном, щоб ма­ти гар­ний га­ту­нок пше­ни­цi. Це на на­сiн­ня, на роз­вiд. Ко­ли їла яб­лу­ко, обе­реж­но ви­би­ра­ла зер­нят­ка i су­ши­ла на вiк­нi. Во­но здасться. Нi­що не мог­ло зро­би­ти їй бiльше приємнос­тi, як горс­точ­ка на­сiн­ня, вип­ро­ха­на в пу­тя­щої ха­зяй­ки або за­роб­ле­на на по­ден­но­му. Во­на дiй­шла до то­го, що, опи­нив­шись на чу­жо­му го­ро­дi, сте­жи­ла очи­ма, що мож­на б узя­ти на на­сiн­ня, i, ог­ля­да­ючись, по­тай ла­ма­ла кра­щу ма­кiв­ку або зри­ва­ла жов­тий огi­рок i хо­ва­ла за па­зу­ху. У неї в ха­тi за­ве­лось ба­га­то вся­ких вуз­ли­кiв з на­сiн­ням - ве­ли­ких i ма­лих - i раз у раз щось су­ши­ло­ся на вiк­нах.

- Куди ти йо­го по­дi­неш? - ди­ву­вав­ся Анд­рiй, - Ад­же у нас усього-навсього двi гря­доч­ки.

Вона таємни­че ос­мi­ха­лась i поб­лаж­ли­во хи­та­ла го­ло­вою.

- Не жу­рись… То вже моя го­ло­ва в тiм…

В не­дi­лю во­на хо­ди­ла в лiс, де сто­яли го­то­вi зру­би, ог­ля­да­ла їх, ви­би­ра­ла кра­щий ма­те­рi­ал, роз­мiр­ко­ву­ва­ла i роз­пи­ту­ва­ла про цi­ни в лiс­ни­кiв.

Вертала до­до­му за­ду­ма­на, з очи­ма, втуп­ле­ни­ми