Читати книгу - "Серця трьох"

– Він потім приєднається до тебе й допоможе, якщо ти збочиш, – заспокоїв Френка Ріган. – До речі, доки ви не забули, не завадило б вам заздалегідь домовитися про розподіл скарбу… якщо ви, звичайно, колись його знайдете.

– Слово за вами. Що скажете? – запитав Френк.

– Порівну. Точно навпіл, – запропонував Ріган, великодушно даруючи їм те, чого, як він був переконаний, зовсім не існувало.

– І ви відразу ж приїдете, як тільки зможете, так? – запитав Френк Тореса. – Слухайте, Рігане, візьміть на себе справу й позбудьтеся її якнайшвидше. Домовилися?

– Неодмінно, мій любий, – відповів той. – А якщо йому будуть потрібні гроші? Дати?

– Неодмінно! – і Френк міцно потиснув обом руки. – Це позбавить мене зайвого клопоту. Ну, а тепер я втікаю: треба зібратися, скасувати всі призначені побачення й встигнути на потяг. На все добре, Рігане. До швидкої зустрічі, сеньйоре Торесе, десь біля Бокас-дель-Торо або у якійсь печері на Бику чи Тельці. Так, по-вашому, скарб на Тельці? Ну, загалом, до зустрічі. Adios!

Сеньйор Альварес Торес затримався ще на короткий час у Рігана, щоб отримати найдокладніші вказівки про ту роль, яку йому належало грати: йому потрібно було затримати Френка якнайдовше й чинити йому всілякі перепони у справах.

– Одним словом, – закінчив Ріган, – я не шкодуватиму, коли в інтересах свого здоров’я він залишиться там надовго, і плакати не буду, якщо не повернеться взагалі.

Гроші, як і молодість, ніколи не знають перешкод. І Френк Морган, законний і природний власник і молодості, і грошей, одного чудового ранку, через три тижні після того, як він розпрощався з Ріганом, опинився на борту найнятої ним шхуни «Анжеліка», яка потрапила неподалік від берега в штиль. Вода була, ніби скло, шхуну ледь гойдало, і Френк Морган, нудячись від надлишку енергії, що так само, як і молодість, не знає перешкод, попросив метиса-капітана, сина ямайського негра й індіанки, спустити за борт маленький ялик.

– Схоже, тут можна підстрелити папугу або мавпу, або щось інше, – зауважив Френк, розглядаючи в могутній цейсівський бінокль поросле непрохідним чагарником узбережжя, що лежало за півмилі від них.

– Найвидше, сер, ви натрапите на лабару. Укус цієї гадюки – смертельний, – посміхнувся капітан і власник «Анжеліки», що успадкував від свого батька-ямайця хист до мов.

Проте Френка вже було не спинити: саме у цю мить він побачив у бінокль білу гасієнду трохи віддалік, а потім постать жінки в білому на березі; він навіть спостеріг, що жінка теж розглядає в бінокль його самого та шхуну.

– Спустіть ялик, капітане, – наказав він. – Хто там живе? Білі?

– Сімейство Енріко Солано, сер, – відповів той. – Це родовиті іспанські аристократи. Їм належить уся ця місцевість – від моря до Кордильєр, а також половина лагуни Чірікві. Землі в них багато, а от грошей – мало. Гордії страшенні, ну й запальні, як порох.

Коли Френк у ялику плив до берега, зірке око капітана побачило, що він не взяв із собою ні рушниці, ні дробовика для передбачуваного полювання на папуг або мавп. А ще око капітана розгледіло постать жінки в білому, що виділялася на темному тлі джунглів.

Френк веслував прямо до берега з білого коралового піску, не наважуючись подивитися, чи там ще ця жінка, чи вже її немає. У його думках не було нічого лихого, тільки цілком природне для молодої людини бажання познайомитися з молодою сільською дівчиною, можливо, напівдикою, але найкраще – наївною провінціалочкою, з якою можна буде розважитися, доки штиль затримує «Анжеліку».

Коли дно ялика шурхнуло по піску, Френк вистрибнув з човна, сильною рукою витяг його на берег і тільки тоді озирнувся. Навкруги не було жодної душі. Він довірливо рушив уперед. «Кожен мандрівник, потрапивши на незнайомий берег, має право шукати місцевих жителів, аби розпитати дорогу», – сказав він собі.

І Френк, сподіваючись тільки на скороминущу розвагу, отримав стільки розваг і таких, про які навіть не мріяв. Із-за зелених чагарників, ніби фея з чарівної скриньки, раптово вибігла молода жінка, яку він вже бачив, й обома руками схопила його за руку. З першого погляду було видно, що це доросла дівчина. Френка здивували сила й ніжність, з якими вона стисла його руку. Вільною рукою він зірвав із голови капелюх і, як Морган, вихований у Нью-Йорку й призвичаєний нічому не дивуватися, уклонився незнайомці. Проте він був таки вражений, та ще й як! Причому вразила його не тільки врода дівчини, а й погляд, яким вона дивилася на нього, – суворий і непохитний. Йому навіть здалося, нібито він уже десь бачив її, бо зовсім незнайомі люди не могли так дивитися одне на одного.

Дівчина обома руками потягла Френка за руку й схвильовано прошепотіла:

– Швидше! Ходіть за мною!

Якусь мить він вагався. Тоді вона нетерпляче смикнула його і потягла за собою. Подумавши, що це якась дивна гра, у яку грають мешканці узбережжя Центральної Америки, він, усміхаючись пішов за нею в чагарники, не добре тямлячи, чи добровільно йде, чи вона силоміць тягне його.

– Робіть те, що і я, – кинула вона йому через плече, тримаючи його тепер тільки однією рукою.

Френк усміхнувся й підкорився їй: повз, коли повзла вона, згинався в три дуги, коли вона згиналася, і раз у раз порівнював себе з Джоном Смітом і Покахонтасом.

Раптом дівчина спинилася й сіла, жестом наказавши Френку сісти біля неї; тепер вона відпустила свого бранця й приклала руку до серця.

– Слава богові! – прошепотіла вона. – О милосердна діво Маріє!

Наслідуючи їй – така була її воля і такі були, очевидно, правила гри – він, знову посміхнувшись, також приклав руку до серця, хоч не згадав ні бога, ні діву Марію.

– Невже ви ніколи не навчитеся бути серйозним? – гнівно блиснувши очима, напустилася на нього дівчина.

Френк негайно став серйозним і поважним.

– Шановна моя леді… – почав було він.

Вона різким жестом примусила його замовчати. Здивований Френк побачив, як вона нахилилася, прислухаючись, а потім і сам почув кроки людей, що спускалися стежиною неподалік від них.

Доторкнувшись теплою рукою до його руки, дівчина звеліла йому мовчати, раптом вона рвучко підвелася – Френк уже зрозумів,