Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Ми ведемо до того, що, упоравшись із кріслом та пуфиком, які привіз на околицю безнадійний п’яниця-візник, Йонта знову готувався порушити спокій таксистихи, бо найняв таксі й примчав на околицю з не меншою статечністю, ніж при купівлі ящика, котрий виточує голубі видива. Таксистиха зойкнула, вона побігла, забувши про свою вагу, зі сходів, вона була, як пташка, яка от-от має злетіти в повітря, обличчя в неї зробилося червоне і схвильоване, тиск піднявся: 180 на 110, з очей бризкнули сльози, хоч рот безнастанно всміхався. Але таксі було немилосердне, як лічильник; таксистиха зупинилась у хвіртці, обличчя її пригасало, як гасне ввечері західне небо, тиск упав: 150 на 90, барва з обличчя зникла, усмішка ще висіла в повітрі, відділена від цілого її обличчя, руки спазматично стискали штахетину, а таксі в цей час зупинилося біля Йонтиного подвір’я, і Йонта вистрибнув, тримаючи під пахвою Вову, на вулицю. Потім він ніс якийсь ящик; все відбувалось, як завжди: летів пух, білий, наче печаль таксистихи, ганяли одне за одним двоє безпечних кошенят, у прочілі своїх дверей з’явився Козак, дивлячись на все це чорним поглядом; десь кликала Олєжика дочка Трасицької, і таксистиха зненавиділа Йонту, як може ненавидіти самотня печальна жінка, котра ще не втратила надій.

15

Марія поверталася зі своїм Смердом додому. Вони мовчали. Смерд кліпав синіми, добрими очима і вряди-годи шмигав носом, як дитина, котра довго не могла припинити плачу. Марія йшла трохи позаду, наче ескортуючи його: після тих верболозних пристрастей вона стомилася й заспокоїлась. Їй навіть хотілося добратися до постелі (позаду лишався нелегкий робочий день, гуркіт і дзенькіт, крики "віра" й "майна") і заснути, забувши про все на світі. Але перед нею ступав її Смерд, трохи заточувався і шмигав носом, і твердість не покидала її душі. Вона побачила ще здалеку лавочку (пух продовжував летіти), а на ній, як дві кам’яні статуї, — Ціпуна й Ціпу. Вони сиділи, вдивляючись кудись у далину, кудись у західне небо, туди, де крайобрій і червоні, засипані пухом хмари. Але Марія не хотіла одурюватися цим спокоєм так само, як і вечором, вона взяла свого Смерда під руку і притислась до нього плечем. Смерд повернув до неї здивоване обличчя, а вона всміхнулася до нього з такою ніжністю, що Смердове обличчя стало по-дитячому щасливе. Марія зробила щасливе обличчя й собі — то було, як ніколи вчасно, бо звідти, від лавки світили до них два повні, як місяць, і спокійні, як місяць, обличчя, вони пронесли повз ці обличчя своє щастя, і це щастя так і залишилося тут, на дорозі, серед пуху, перед двома місяцями, які аж закостеніли на лавочці. Потім Марія відсторонилася від Смерда, хоч і тримала його під руку, обличчя її знову посуворішало, а Смерд, який і досі переживав своє щастя, здивувався. Однак Марія не дала йому спам’ятатися: назустріч їм ішла, гукаючи Олєжика, дочка Трасицької — з Маріїного обличчя хлюпнуло таким щастям (Смердове й не переставало бути щасливе), що дочка Трасицької забула й привітатися, так і не догукавши до кінця солодкого імені свого сина. Марія теж забула привітатися, заполонена своїм щастям, а Смерд і не збирався того робити, тож вони проминули одне одне, як незнайомі. Дочка Трасицької одразу подалася до каменя, на якому сиділа ряба Надька, а Марія знову здивувала свого Смерда, зиркнувши на нього вовком.

Так вони і йшли. Смерд весь час дивуючись, але й не тратячи свого щастя, а Марія борсаючись у щасті й нещасті, доки не підійшли майже впритул до Йонтиного, колись її власного, порогу. Марія знову спалахнула щастям, цього разу якимсь незрозумілим, аж прекрасним, у Смерда від того ледве не розірвалося серце, бо він ніколи не сподівався такого від своєї жінки, у нього закрутилася голова і захотілося… того! Але він зрозумів: вулиця, рух, люди, пух, вони підходять до Йонтиного порогу, потутукують горлиці, вже чекає їх із бабою Сашко, іде по рибу з сіточками Олексій, хміль ще не покинув його голови, але щастя його жило і в тому хмелі, більше того, росло, як тропічні квіти, обплутувало й забирало в полон. Вони дійшли до Йонтиного порогу, Марія пломеніла від щастя, бо на порозі таки стояв Йонта, стояв і Вова й визирала з-за їхніх спин Валька.

— Здоров! — кивнула Марія Вальці і притислась до щасливого Смерда, обдарувавши його такою усмішкою, що Смерд почав думати, чи не завести їм другої дитини.

Йонта курив "Біломорканал", Вова ясував губами, і вони щасливо б розминулися, коли б не потаємна Йонтина думка, про яку ми вже згадували. Тож він виплюнув допалений наполовину "Біломорканал" і сказав:

— Ти чо’ не заходиш, Марусь? Заходьте з Юрою.

Вова подивився на них з усією поважністю, на яку спромігся, а Валька велично кивнула:

— Заходьте, чого там!

Оскільки Марія не знала таємної Йонтиної думки, вона схвилювалася. Це була її перемога. Не вона напрошується, а вони. Ну, чого ж, вона зайде. У неділю, певна річ: робота, сім’я, клопотів не оберешся. Де працює Смерд? Влаштовується на "Електровимірник". Ага, стара робота невигідна. Зарплата абияка, а тут у півтора раза случаїться. В них усе добре. В них усе дуже добре. Чудесно! Звичайна річ, як же інакше! А у вас?

Таке зайве й смішне запитання. Мабуть, і недовірливий читач засміявся б у цьому місці. Бо що питати, коли перед тобою такі чудові обличчя: Йонта, Вова і Валька? Що питати, коли все тут, як божий день? Тут хіба поблажливо всміхнешся, тож Йонта, Валька і Вова поблажливо всміхнулися.

16

Ми не будемо утяжувати читача повним описом розмови рябої Надьки з дочкою, бо це, певне, зайняло б забагато місця. Крім того, зопалу виказуються такі подробиці людського життя, які, здебільшого, не потрапляють на сторінки писань, догоджуючи вічній соромливості роду людського. Скажемо тільки, що спершу, як пригадує читач, плакала ряба Надька Галька, можливо б, заплакала й собі, і вони знайшли б ту злагоду, якою відзначаються стосунки матерів та дочок, але Галька була надто збуджена тим бігом через околицю, у ній горів вогонь, який запалює тих, хто остерігається чи ховається, тож вона, замість заплакати, нагородила матір колекцією досить виборних слів, од яких ряба Надька миттю перестала плакати, і сльози в неї висохли, наче були зі спирту чи етеру. Вона сказала у відповідь щось таке, так виразно й однозначно, що заплакала вже Галька. Лєна підтримала свою маму, і вони заревли разом Але ряба Надька не могла спинитися, то вже було її ґанджем; почавши, ніколи не могла спинитись, аж доки не виходило їй із грудей повітря і доки не забивало подиха. А що того повітря було в грудях немало, ряба Надька була показної статури (в ній уміщувалося повітря вдесятеро більше, ніж у юнаків, котрих примушують видувати на призивних пунктах зелені циліндри), то вона спинилася не швидко. Галька плакала, а Лєна втомилася й заснула. Окрім того, Галька згадала про свої обов’язки матері і всунула в її сонного ротика персо, на якому ще лишалися сліди від поцілунків таємничого верболозного зальотника. Сама вона плакала й чекала, коли мати передихне, чекала, може, надто довго, бо ніч уже стояла глупа; Лєна уже спала (ще й досі в пелені) і спала заспокоєно — вдома! Галька дивилася на матір розпаленими вогниками, а коли вислаблена і знеможена Надька спинилася, щоб наповнити повітрям легені, Галька почала говорити й собі і то з таким запалом і так гаряче, що ряба Надька заплакала вдруге. Лєна тим часом прокинулась, і Галька, не спиняючись ні на хвилю, всунула їй у рота темну пипку, а ряба Надька, котра сподівалася, що це примусить Гальку замовкнути, була одурена й мусила плакати далі (Галька мала груди не менш розлогі, як і в її мами). Це тривало доти, доки одна і друга не виконали обов’язкової програми, крім того, від хвилювання їхнє дихання почастішало, і вони почали сипати одна в одну вже короткими чергами, в той час як Лєна солодко спала в пелені й гадки не маючи, що вчинила такий шарварок. Врешті-решт (було вже аж зовсім пізно, десь під ранок) і мати, й дочка збагнули, що пристрасті все одно нічого не допоможуть, і зморена ряба Надька замовкла. Замовкла і Галька, і їх покрила така тиша, що обоє відчули, як втомлено ниють їхні тіла. Змора закутувала їхні мозки, і вони, може б, і позасинали на своїх стільцях, коли б не Лєна. Вона прокинулася й зажадала молока, а ряба Надька придивилася до внуки уважніше.

— Славненька, правда? — спитала Галька, всовуючи в рота Лєні пипку, і ряба Надька втомлено звелася.

— Я вже тут приготувала одежок, — і почала ритись у шафі, ущерть заповненій шматтям.

Галька позіхнула й щільніше пригорнула до себе дитину.

— Славненька ти моя!

— Назви її Лєною, — сказала від шафи ряба Надька.

— Я вже назвала, — сказала Галька, дивлячись на Лєну розчуленим поглядом

— Хто її батько? — спитала ряба Надька, і Галька не задумуючись назвала свого верболозного залицяльника.

Ряба Надька задумалась: ім’я було безнадійне, як глупа темрява, і тут одурюватися не випадало.

— А мені він і не треба, — мирно сказала Галька, вкладаючи Лєну в ліжко.

— Ніхто тебе з ним не бачив? — ряба Надька покинула вибирати одежки і стояла серед хати зосереджена й спокійна.

Тоді Галька розказала про дочку Трасицької і про верболозного залицяльника, який шмигнув у кущі, наче кіт.

— То така вирва! — сказала ряба Надька про дочку Трасицької, і Галька згодилась.

— А ти взнай! — коротко порадила вона.

— Та доведеться, от тільки…

— Чхати мені на них! — сказала Галька.

— Чхати, не чхати, а язики розпустять.

— Чхати мені на них! — сказала вдруге Галька.

— Зате мені не чхати! — звищила голос ряба Надька. — Щось тут треба придумати.

Галька хотіла втретє сказати про "чхання", але зрозуміла материну рацію. Вона зітхнула й позіхнула

— Пізно вже, лягай спати.

— Треба щось придумати, — сказала Галька, і ряба Надька подивилася на дочку з любов’ю.

— Чхати нам на них! — сказала ряба Надька, і вони обоє заспокоїлись.

На дворі вже світало, і вони так потомилися, наче цілий день підкидали в жерло ненаситної молотарки снопи.

17

Йонтин поріг дивився на вулицю. Але хата, яку він посів, мала ще одну особливість, про яку не можна промовчати. Стежка огинала хату, бігла через город (цього року Валька здала його сусідам, наче передчувала події пухового періоду, лишила тільки грядки), по городі було висаджено якимось гарячим аматором озеленення міст цілий виводок нині аж білих од пуху тополь; потім стежка натрапляла на затишну лавочку під однією з тополь, на якій любили посидіти і жителі околиці, й заблуклі закохані, де їх удосталь обсипало тополиним пухом і де вирішувалися важливі, на все життя, справи: укладалися угоди, або ж розливалися сльози.