Читати книгу - "Наприкінці листопада, Янссон Туве"

Він зупинився біля кущів бузку, приглядаючись, а тоді рушив далі, тільки не так, як завжди, а дуже повільними кроками. Мюмля відчинила вікно.

Гемуль пожбурив убік свої граблі.

– Я тільки те й роблю, що всюди наводжу лад, – розсердився він.

– У часи Мумі-мами все було інакше, – сказала Чепуруля, ні до кого не звертаючись.

Мудрик не зводив очей з її червоних черевичків, він бачив, що вони їй затісні. Налетів дощ, останній сумовитий листочок відірвався від гілки й упав на ґанок. Дощ припустив не на жарт.

– Привіт! – гукнув Нюхмумрик.

Усі перезирнулися.

– Наче дощ падає, – нервово пробурмотіла Чепуруля. – Нікого немає вдома…

– Як добре, що ти прийшов, – зрадів Гемуль. Нюхмумрик завагався на мить, зробив якийсь невизначений жест, глибше натягнув на голову капелюха і, повернувшись, рушив назад до річки. Гемуль та Чепуруля подалися за ним услід. Вони чекали трохи осторонь, доки Нюхмумрик розкладав свій намет біля містка, а потім бачили, як він заліз досередини.

– Як добре, що ти прийшов, – повторив Гемуль. Вони ще трохи почекали під дощем, але Нюхмумрик не з'явився з намету.

– Він спить, – прошепотів Гемуль. – Втомився… Мюмля бачила, як Гемуль з Чепурулею повернули додому. Вона зачинила вікно й старанно уклала волоссячко на потилиці гарною тугою цибулькою.

Немає нічого ліпшого, як насолоджуватися життям, – це ж так просто! Мюмля ніколи не переймалася долею сторонніх, які стрічалися їй на шляху, вона відразу забувала про них і намагалася ніколи не втручатися у чужі справи. Її потішала метушня інших, Мюмля спостерігала за нею з деяким здивуванням.

Пухова перина була блакитного кольору. Мумі-мама шість років збирала гагачий пух, і ось перинка лежить на ліжку у південній гостьовій кімнаті під мережним покривалом, чекаючи на того, хто вміє насолоджуватися життям. Мюмля вирішила покласти собі до ніжок грілку, вона знала, де у Мумі-тролів лежить грілка. Що п'ятий день вона миє голову дощівкою. Як посутеніє, Мюмля трішки поспить. А увечері кухня нагріється від плити, на якій готують вечерю.

Можна лежати на містку, спостерігаючи, як унизу струменіє вода. Можна бігати або брести калюжками у червоних черевичках. Або, згорнувшись клубочком, прислухатися до лопотіння дощу по дахівці. Насолоджуватися життям дуже легко!

Листопадовий день хилився до вечора. Мюмля залізла під перину, обхопивши ніжками грілку, потягнулася так, аж захрускотіло. Надворі падав дощ. За кілька годин вона достатньо зголодніє, щоб скуштувати Чепурулиної вечері, може, їй навіть закортить побазікати. Але зараз їй хотілося тільки одного: поринути у тепло, щоб увесь світ обернувся на велику м'яку перину, яка огорне одну із мюмль, а що залишилося поза тим світом, їй байдуже. Мюмлі ніколи нічого не снилося, вона спала, коли їй хотілося спати, і прокидалася, коли вартувало прокидатися.

10

У наметі було темно. Нюхмумрик виліз зі свого спального мішка. Оті загублені п'ять тактів не наблизилися ані трішки. Жодного натяку на музику. Зовні було зовсім тихо, дощ ущух. Нюхмумрик вирішив посмажити шматок свинини і пішов до дровітні за дровами.

Коли він розпалив вогонь, до намету знову зайшли Гемуль та Чепуруля.

– Ви вже вечеряли? – поцікавився Нюхмумрик.

– Ні, ми не можемо повечеряти, – відповів Гемуль. – Ніяк не домовимося, кому мити посуд…

– Мудрикові! – випалила Чепуруля.

– Ні, мудрик не митиме, – заперечив Гемуль. – Він допомагав мені в садку… Займатися домашнім господарством повинні Мюмля та Чепуруля, бо ж вони жіночого роду. Хіба я не маю рації? Я готую каву й піклуюся, щоб усім було затишно. А Дядько-панько такий старий, що може робити все, що йому заманеться…

– А Гемуль тільки й знає, що керувати всіма! – обурено вигукнула Чепуруля.

Обоє не зводили з Нюхмумрика очей, з острахом чекаючи, що він скаже.

"Що таке мити посуд? – думав Нюхмумрик. – Вони нічого не знають. Це сполоснути тарілку в струмку, змити лапки, зняти прилиплого зеленого листка. Нічого надзвичайного… Про що вони торочать?"

– Хіба гемулі не пориваються завжди усіма керувати? – не відступилася Чепуруля. – Це важливо з'ясувати.

Нюхмумрик підвівся, він трохи їх побоювався. Він намагався знайти якусь відповідь, щоб розсудити їх, але все, що приходило на гадку, не видавалося йому справедливим чи переконливим.

Раптом Гемуль скрикнув:

– І зовсім я не пориваюся керувати! Хочу жити в наметі й почуватися вільним!

Він шарпнув вхідне полотнище й заповз досередини, заповнивши собою увесь простір намету.

– Бачиш, що діється? – прошепотіла Чепуруля.

Вона трохи постояла й подалася геть.

Нюхмумрик зняв з вогню сковорідку, – м'ясо засмажилося на вугіль. Він натоптав свою люльку. Трохи помовчавши, обережно запитав:

– А ти призвичаєний спати у наметі?

Зсередини долинула буркітлива відповідь:

– Не знаю нічого ліпшого, як жити на природі!

Надворі зовсім стемніло, але в будиночку Мумі-тролів світилися два вікна на горішньому поверсі, рівне, м'яке світло сіялося, як завжди вечорами, ніби нічого й не сталося.

Чепуруля лежала у північній мансарді з папільйотками у волоссі, від яких боліла голова, натягнувши ковдру до самого носа. Вона рахувала вузли від сучків на дощаній стелі, і їй дошкуляв голод.

Увесь час, від першої миті свого перебування у Долині, Чепуруля не мала сумніву в тому, що саме вона готуватиме їсти. їй подобалося наводити лад у шафках з харчами, виставляти рівними рядками маленькі слоїчки та мішечки, вона охоче придумувала нове застосування невикористаним решткам їжі у запіканках та крокетах – ніхто би й не здогадався, з чого ті смаколики. Чепуруля любила куховарити так ощадно, щоб не пропала даремно жодна манна крупинка.

Великий гонг родини Мумі-тролів висів на ґанку. Чепурулі завжди мріялося скликати друзів на обід, ударяючи в дзвінкий латунний гонг. Бом-бам! – лунало би понад Долиною, й усі збігалися б на його заклик з радісними вигуками: "Обід! Обід! А що ти нам нині зготувала? Ми так зголодніли!"

Чепурулі аж сльози набігли на очі. А отой Гемуль усе зіпсував! Вона б і посуд мила залюбки, лиш би її ніхто до цього не змушував. "Домашнім господарством повинна займатися Чепуруля, бо вона жіночого роду…" Ха! Та ще й з Мюмлею!

Чепуруля погасила свічку, щоб не горіла без потреби, й накрилася ковдрою з головою. Скрипнули східці. Знизу, з вітальні, долинуло слабке шамотіння. Десь гримнули двері. "Звідки береться стільки звуків у порожньому будинку?" – подумала Чепуруля і враз згадала, що будинок зовсім не порожній, у ньому поселилася купа люду. Та все ж він чомусь видавався їй порожнім…

Дядько-панько лежав у вітальні на канапі, тицьнувшись носом у гарнесеньку оксамитову подушку, коли почув, як хтось крадеться на кухню. Тихенько дзенькнуло скло. Він сів, нашорошивши у темряві вуха, й подумав: "Ага, вони бенкетують!"

Згодом усе стихло. Дядько-панько прошмигнув босими ногами по холодній підлозі до кухонних дверей. У кухні також було темно, але з-під дверей комори пробивалася смужка світла.

"Ага! – подумав собі Дядько-панько. – Заховалися у коморі!"

Він шарпнув на себе двері й побачив Мюмлю, яка ласувала консервованими огірками. Біля неї на полиці горіли дві свічки.

– О-о, тобі теж захотілося того, що й мені, – сказала вона. – Є огірки і сухарики з корицею. А ще пікулі, але їх не їж, вони надто гострі для шлунку.

Дядько-панько ухопив, не роздумуючи, слоїк з пікулями і заходився їх наминати. Вони йому не смакували, однак слоїка з лап не випустив.

– Твій шлунок не впорається з пікулями, – знову озвалася за якийсь час Мюмля. – Ти вибухнеш і вмить помреш!

– На відпочинку не вмирають! – бадьоро заперечив Дядько-панько. – А що тут в них у каструлі?

– Ялинова глиця. Перш ніж заснути на всю зиму, мумі-тролі набивають животи глицею, – пояснила Мюмля, зазираючи під покришку. – О, а пращур, здається, половину вже ум'яв.

– Що за пращур? – поцікавився Дядько-панько, непомітно досягаючи з Мюмлиного слоїка огірок.

– Отой, що мешкає в кахельній печі, – відповіла Мюмля. – Йому триста років. Тепер він спить.

Дядько-панько промовчав. Він зважував, добре це чи зле, що є хтось на світі старіший за нього. Питання зачепило його за живе, тож Дядько-панько вирішив розбудити пращура, щоб познайомитися з ним.

– Даремна справа будити старого, – стримала його Мюмля. – Пращур прокинеться аж у квітні. А ти з'їв мені півслоїка огірків…

Дядько-панько надув щоки й наморщив носа, запхав до кишень кілька огірків та сухариків, взяв одну свічку й почалапав назад до вітальні. Там він поставив свічку на підлогу біля печі й відчинив дверцята. Усередині було темно. Тоді Дядько-панько присвітив свічкою в отвір печі й знову зазирнув досередини, але не побачив нічого, окрім якогось паперового клоччя та сажі, що натрусилася з комина.

– Ти тут?! – гукнув він. – Прокидайся! Я хочу на тебе подивитися!

Але пращур не озвався. Він спав глибоким зимовим сном із напханим глицею животом.

Дядько-панько витягнув з печі клаптик паперу, що виявився листом. Він сів на підлозі, намагаючись пригадати, куди подів свої окуляри, але надаремно. Тоді Дядько-панько заховав листа в надійне місце, загасив свічку й знову запорпався у свої подушки.

"Цікаво, чи запрошують вони пращура на свої свята? – подумав він з прикрістю. – У кожному разі я мав сьогодні чудовий день. То був цілком мій і нічий інший день!"

Мудрик Лавка лежав у коморі на горищі й читав свою книжку. Невеличке кружало світла від лампи дарувало йому затишок у цьому великому чужому будинку.

"Як ми уже згадували вище, – читав мудрик, – цей дивний вид отримував енергію від електричних зарядів, які регулярно накопичувалися в гірських ущелинах й освітлювали ночі білими та фіолетовими спалахами. Ми можемо уявити собі, як останній із вимираючого виду нумулітів поступово піднімається на морську поверхню, як прагне допастися до безкраїх боліт у мокрих від дощів лісах, де блискавки віддзеркалюються у бульбашках повітря, що виринають з болотяних надр, і як врешті-решт покидає свою рідну стихію".

"Як же йому було самотньо, – думав Лавка. – Він був не схожим на інших, байдужий своїм родичам, і тому пішов від них геть. Цікаво, де він зараз, і чи пощастить мені коли-небудь зустрітися з ним? Може, він покажеться мені, якщо я добре зосереджуся на розповіді…"

– Кінець розділу, – промовив уголос мудрик Лавка й погасив світло.

11

Доки спроквола розвиднювалося, а листопадова ніч переходила в ранок, з моря прийшов туман.