Читати книгу - "Три вдови, Шолом-Алейхем"

А далі ні слова! Часом трапляється, вони приходять і застають мене самого. Тоді всі троє сідають і починають якусь розмову між собою або лягають в черевиках на дивани і плюються. Що б перекинутися словом зі мною, хоч би про око людське. Де там! Немовби мене і немає! Ну, а я, треба вам знати, напевне перший не почну розмови з ними, я до них не буду підлещуватись, як інші, обдаровувати солоденькими слівцями і медовими усмішками. Ще не народилася та людина на світі, перед якою я б схилив голову. Не тому, що я гордівник... А коли й гордівник, то що? Будь ласка,

називайте мене, як хочете. Свої думки можете держати при собі!

Але я не люблю, коли говорять про себе. Я вам розповідаю про тих трьох горлодерів, що то за люди. Якось я прохопився словом і спитав, хто з них грає в шахи. Подивилися б ви тоді на їхні обличчя! Послухали б їхній регіт! Мені здається, ніякого тут не може бути злочину, коли ти соціаліст і все-таки граєш часом у шахи? Карл Маркс, я певен, не образився б. Але поговоріть з ними, ніколи в світі! А втім, вони самі мене мало обходять. Мені на них начхати. Я лютую на неї, на нашу Фанічку, — чого вона регочеться разом з ними? Чому все, що вони кажуть, для неї свята святих, ніби сам бог це сказав з гори Сінайської? Що це за ідолопоклонство у сучасної молоді, якийсь фанатизм, сектантство: Карл Маркс — святий, а ми його послідовники. А крім Карла Маркса, нікого більше нема, на ньому світ кінчається? Де Кант, де Спіноза, де Шопенгауер, де поділися Шекспір, Гейне, Гете, Шіллер, Спенсер і ще сотні великих людей, які теж колись, далебі, сказали мудре слово? Не так мудро, як Карл Маркс, але ж і великих дурниць вони теж не висловлювали! Я, мушу вам сказати, не з тих, хто дозволяє себе скривдити, і ненавиджу, коли хто-небудь кирпу гне. І саме тому я люблю часом робити іншому наперекір. Ти кажеш так, а я кажу інак. Ти кажеш тільки так, а я — он як. І нічого мені не вдієш! Одного разу я почув з їхньої розмови, що графа Толстого вони мають за ніщо. Я не з прихильників графа Толстого, не обожнюю його з його філософією і з його новим вченням про Ісуса Христа, в якому він робить з Ісуса те, чим той ніколи не був. Але, як художник, Толстой, на мій погляд, не нижчий за Шекспіра. Ну, а коли ви зі мною не згодні, то я цього теж не беру близько до серця. Ви, певно, вже знаєте мою вдачу... Я навмисно приніс книгу Толстого і дав її Фанічці, щоб вона мала що читати. Побачили б ви, з якою гримасою моя Фаніч-відштовхнула графа Толстого! В чому річ? Ні Фінкель, ні Бомштейн, ні Грузевич не полюбляють Толстого! Я, звичайно, розлютився (коли треба, я теж можу бути зухвалим) і змішав їх усіх трьох з багном! Я їм сказав, що Карл Маркс — це теорія, а теорії міняються: сьогодні така теорія, завтра інша теорія. А граф Толстой — великий художник, і мистецтво лишається навіки. Варт було побачити, як ці люди спалахнули! Якби мої дві вдови не втрутилися, у нас вибухнув би великий скандал! Проте я потім переконався, що був дурний, бо, кінець кінцем, я ще мусив їх перепросити. Знаєте чому? Тому, що Фанічка так хотіла. А як Фанічка хоче, так воно мусить бути, і коли б вона мені сказала сьогодні, наприклад, що вона хоче, щоб я переніс хату на інше місце, то хіба я б завагався?

Ця дівчина не тільки причарувала мене, а просто підкорила, вбила мою особисту волю і перетворила мене на раба, на автомата... Не тільки мені — всім нам запаморочила голову вибором, який вона зробила, її судженим виявився Грузевич, хімік третього курсу, непоганий парубійко, тобто не дуже-то й добрий, а так, нічого собі, бувають набагато гірші! Він був принаймні "сином порядних батьків". Це важлива річ. Кажіть собі, що хочете, це має значення. Не турбуйтесь, я не вимагаю родовитості. Я тільки кажу, що походження теж має певну вартість. Якщо ви простого роду, то можете бути освіченим, як сам бог, а все-таки залишитесь грубіяном. Про інші душевні якості я не говорю. Правду кажуть, що поки хлопці залишаються в своєму середовищі, вони чесні, порядні і добропристойні, але тільки-но вони вирвуться на світ білий і зробляться "колишніми" — нехай господь боронить! Вони в тисячу разів стають гірші за звичайних людей. Бо коли звичайна людина вам голову одкрутить, то хоч критиметься, а "колишній" вас обкрутить, та ще доведе філософськи, що ви дурисвіт, а не він... Але нащо нам гаяти час на пусте філософування. Наша Фанічка сімнадцяти років віком стала мадам Грузевич, і я вам не буду морочити голову довгою розповіддю, яке то було весілля, хто справляв весілля, кому це коштувало добру копійчину і яка радість була в хаті вдів. Мати Роза дожилася, щоб давати шлюб своїй донечці, баба Пая мала втіху, що віддала заміж внучку. А я, дурню? Яка радість була у мене? Мізинку віддав?.. Уявіть собі, ця радість тривала не більше як горобина ніч! На третій день після весілля нашою Грузевича гарненько забрали через одну дрібничку: знайшли цілий арсенал бомб і динаміту, а що наш хлопець був хімік, — і видатний хімік, — то підозра впала на нього. До того ж, знайшли ще кілька листів від нього. Цього було цілком досить, щоб його забрали й відвезли... І отут тільки почалась для мене робота, біганина, метушня, хабарі, морока! Марна річ! Якщо вскочив, та ще за такі діла, то бувайте здорові і пишіть листи! А як було мені споглядати муки юної сімнадцятирічної голубки! І жалі матері Рози і баби Паї! Кара божа впала на цю хату! І ще треба взяти до уваги, що грошові справи теж були не дуже веселі, у кишені розвиднялося. Я почав крутити, шахраювати, позаставляв свої будинки, щоб якось заповнити касу. Та кінчилися ці гроші теж, і мені довелося продати кілька крамничок з моєї спадщини... Я себе не становлю благородним і не маю наміру перед вами вихвалятися! Я тільки хочу змалювати вам вдачу моїх вдів. Хоча б зацікавились, скажімо, от настілечки, з чого вони живуть, як живуть і на які кошти житимуть далі! Нічого подібного, це не їхня справа! Я мушу піклуватися всім. Я мушу за все сушити голову. Я мушу землю носом рити! Хто мене примушує? Хіба я знаю, хто? Воно само собою якось виходить! Я б хотів побачити вас на моєму місці за таких умов, серед таких людей, коли не знаєте, хто з них кращий брильянт! Ви ніколи не можете на них ображатися, ніколи — таїти злобу проти них. А коли іноді й трапиться щось таке, нечистий збаламутить серце і ви поплентаєтесь додому похмурий, — то досить вам прийти до них, зустрітися з ними поглядом, почути від них перше слово, і все розвіється вітром, розтане, як дим, і вмить забуде ге, що коли-небудь мали щось проти них, і ви ладні задля них у пекло полізти. Отакі вони істоти. А Фанічка — просто божа напасть! Досить їй глянути на вас своїми гарними, глибокими, короткозорими очима, щоб ви забули геть усе на світі! Не ображайтесь, я не вас маю на увазі, я це кажу про самого себе, бо вона мене довела до безумства своїм одруженням з отим Мишею Грузевичем. Вся хата сповнилась Мишею! Ніхто не має права їсти, ніхто — спати, ніхто не має права жити. Чому так? Забрали Мишу! Посадили Мишу! Судитимуть Мишу! Треба рятувати Мишу! Чорта пухлого! — до нього навіть не пускають! Ні мене, ні її, нікого! Я побачив, що тут пахне заупокійною молитвою. Найменшою карою для нього, якщо пощастить, буде довічна каторга, а як ні — шибениця! Вам тут незручно сидіти? Сідайте отут, коло вікна. А може, я вам трошки надокучив, то в цьому немає нічого страшного. Я терплю більше за вас. Вам байдуже, ви собі послухаєте історію (я вже закінчую її) та й підете додому, а в мене це горе залишиться довіку!

На чому ж ми спинилися? На шибениці... Безперечно, ви не раз читали в газетах, що сьогодні повісили там-то і там-то трьох (вішати людей і різати курей тепер одне й те саме). А ви що тимчасом робите? Або сидите в гойдалці й покурюєте запашну гаванську сигару, або п'єте склянку смачної кави із свіжими булочками з маслом. Ну, а те, що там вішають людину, що там борсається і корчиться в агонії ваш знайомий, родич, свояк, якого ви недавно бачили бадьорим, життєрадісним, таким, як от ви самі зараз? Ну, а те, що там лежить ще тепле тіло, яке руки ката силоміць позбавили життя? А те, що там мучиться людина, яка ладна вже швидше вмерти, але не може, тому що кат погано затягнув зашморг, або тому, що повішений зірвався і впав не живий, але й не мертвий і, бідолашний, благає своїх мучителів поглядом напівмертвих очей, щоб його швидше порішили... Що? Ви не можете терпіти, коли про це говорять? Ви гидливий? Я такий же гидливий, як і ви. І уявіть собі, що я сам лазив повсюди, знав точно годину й хвилину, коли його повісять, і читав потім в газетах опис, як один з трьох (повісили їх усіх трьох) довго боровся з смертю, бо він був важкий (це був Бомштейн), і його мусили двічі вішати... Так писали потім у газетах, і ми це читали, тобто не ми всі, читали тільки я і Роза: від баби з онучкою ми газети ховали.

Таким чином ця хага збагатилася ще на одну молоду вдову, вдову номер три!.. І сум наліг на хату, тихий, мертвотний сум, що для нього не можна добрати ні фарб, ні слів; сум, який описувати-злочин, бо описувати його, значить — профанувати; сум, що коли б хто з ваших письменників надумав доторкнутися до нього, я б йому пальці повикручував!.. Сум, про який не можна, злочин-но говорити...

Все живе тільки в минулому, у спогадах. Три вдови — три життя. Не цілі життя, а половинки життя, і навіть не половинки, а уламки, початки життя. Кожне з цих трьох життів почалося так гарно, так поетично, засяяло на мить — і зникло!.. Про себе я не кажу. Мене немає. Тобто я туди приходжу щодня, просиджую з ними цілі ночі. Ми розмовляємо про колишні щасливі дні, згадуємо історії, пригоди з моїм дорогим другом Пинею, з добрим, чесним Шапіро, з героєм Мишею Грузевичем, про якого потім газети писали, що в своєму фаху, в хімії він був генієм... І залишаю я їх щоразу з болем у серці, з досадою, і запитую самого себе: чому я змарнував своє життя так по-дурному? Де починається мій перший промах і коли буде останній? Бо, зрештою, я люблю їх усіх трьох, і вони мені дорогі всі троє, і кожна з цих трьох могла бути моєю, а може, навіть і тепер... І кожній з цих трьох я водночас любий і зайвий, потрібний і осоружний.