Читати книгу - "Мрійниця з Остенде, Шмітт Ерік-Емманюель"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чи не могли би ви показати, де ваша ванна кімната?
Нова владність забриніла в його голосі, а я, не вагаючись, одразу ж їй підкорилась.
Щойно він зайшов до ванної, я пообіцяла, що одяг лежатиме на табуретці за дверима, і кинулась до своєї кімнати.
Відкриваючи з розмаху шухляди й шафи, я передумувала всю сцену. Що зі мною трапилось? Я вела себе наче авантюристка, я йому лестила, його провокувала, розпалила, авжеж, змусила залицятися… У мене виник смак подобатися, він наповнював мої слова іншим змістом, насичував мої жести, увиразнював мої погляди, словом, підштовхував мене перетворити наш обмін фразами на флірт. Сама того не бажаючи, я створила між нами еротичну напругу. Давши йому образ легковажної жінки, я спонукала б його бути надто підприємливим, якби в останню мить він не вхопився за своє виховання.
Мої шафи привели мене у відчай. У них не тільки не можна було знайти щось підхоже для чоловіка, а й нічого, що відповідало б його росту. Раптом мене осяяло: я піднялася на поверх служниці Марґіт, яка була високою, широкою та огрядною, і, скориставшись її відсутністю, дещо в неї позичила.
Геть спітнівши, я витягла найширшу річ із її валізки, квапливо спустилась униз і прокричала перед дверима:
— Мені дуже соромно, це просто катастрофа. Я можу вам запропонувати лише халат, позичений у моєї служниці.
— Підійде.
— Ви так кажете, бо ніколи її не бачили. Я чекатиму вас унизу.
Коли він спустився вниз, вирядившись у широкий бавовняний халат білого кольору — його комір і рукави прикрашало мереживо, саме так! — ми розреготались. Він сміявся зі свого кумедного вигляду, я реготала з ніяковості, бо за контрастом ця жіноча річ робила його ще мужнішим і сильнішим. Розмір його ніг і рук мене хвилював.
— Чи можна зателефонувати?
— Так. Телефон он там.
— Що я маю сказати шоферові?
Здивована тим, що він телефонує радше шоферові, ніж членові родини, я не встигла зрозуміти запитання і відповіла недоречно:
— Скажіть, що ми будемо раді його бачити і маємо чай і для нього.
Ґійом був змушений сісти на східцях, бо моя відповідь викликала вибух сміху. Мені було приємно, що мої слова так подіяли на нього, хоча й не знала чому. Нареготавшись, він уточнив:
— Ні, моє запитання означало: яку адресу я маю назвати шоферові, щоби він за мною приїхав?
— Вілла "Цирцея", вулиця Рододендронів, 2, Остенде.
Аби виправити свою похибку і довести, що вихована, я залишила його розмовляти по телефону і пішла на кухню, де почала брязкотіти начинням, просто аби показати, що його розмову не підслуховую, і навіть узялася наспівувати, постукуючи по електрочайнику, ложках, чашках.
— Коли ви готуєте чай, можна подумати, що звучать ударні симфонічного оркестру.
Я здригнулась і побачила, що він стоїть на порозі й за мною спостерігає.
— Поговорили з родиною? Вони заспокоїлись?
— Вони не хвилювались.
Ми повернулися до вітальні з чайником і печивом.
— Еммо, ви пишете?
— Чому ви про це питаєте? Всі чомусь ставлять мені це запитання!
— Ви стільки читаєте.
— Я нашкрябала кілька жахливих поезій, але на цьому поставлю крапку. Читати й писати — геть різні речі. Я ж не питаю вас, чи ви перетворитеся на жінку, посилаючись на те, що ви любите жінок? Отже, ваше запитання — абсурдне.
— Справедливо, але звідки вам відомо, що я люблю жінок?
Я замовкла. Вляпалася! Відтепер, незалежно від мене, еротизм заполонив мою мову. Коли цей чоловік опинявся менш як за три метри від мене, я не могла втриматися, щоб його не приманювати.
— Здогадуюсь, — прошепотіла я, опустивши очі.
— По правді, я такої репутації не маю, — сказав він тихо. — Брати й кузени значно більше полюбляють упадати коло жінок. І докоряють мені за те, що я чемний, надто чемний.
— Он як! І чому ж ви такий чемний?
— Цілком певно тому, що бережу себе для однієї жінки. Хорошої. Справжньої.
Спершу я по-дурному вирішила, що цю фразу адресовано мені. Усвідомивши це, я одразу ж зреагувала і вирішила перескочити на іншу тему.
— Ви ж не будете твердити, що у вашому віці ви так і не… досі не…
Я не закінчила фрази, настільки сама себе вжахнулась! Я вже суворо допитую нестерпно вродливого чоловіка, якого одягла в жіночий одяг, щоби знати, чи він незайманий!
Його вуста напіввідкрилися від здивування й кумедності ситуації.
— Ні, я вас заспокою… я це зробив. І насолоджуюсь, коли це роблю. Бачите, в моєму оточенні було чимало жінок, більш зрілих за мене, проте чудесних, які з радістю посвятили мене в це у досить юному віці.
— Як бачите, мене це втішило, — зітхнула я, немов би він розповідав про свої успіхи в гольфі.
— Однак, я волію тривалу прогулянку на природі, довго їхати верхи чи поплавати кілька годин поспіль, як сьогодні вранці. Така ось ієрархія моїх задоволень.
— Я така сама, — збрехала я.
І скориставшись тим, що дровина от-от догорить, кинулася до каміна.
— Навіщо ви все це мені розповідаєте? — пробурчала я зверхньо.
— Перепрошую?
— Навіщо ви мені кажете про такі інтимні речі, адже ми один одного не знаємо?
Він відвернувся, трохи подумав, тоді глянув на мене дуже серйозними очима.
— Мені це видається очевидним…
— А мені ні.
— Ми подобаємось один одному, хіба ні?
Настала моя черга відвернутись і вдати, що розмірковую, перш ніж знову глянути на нього.
— Так, ваша правда: це очевидно.
Гадаю, саме в цей момент — і на всі роки, що були перед нами, — повітря довкола нас остаточно змінилось.
Дзвінок розірвав цю гармонію своїм різким звуком. Він скривився:
— Мій шофер…
— Уже?
Яких тільки сюрпризів не готує нам життя: опівдні я цього чоловіка не знала, а коли запали сутінки, розлука з ним видавалася нестерпною.
— Ні, Ґійоме, ви не можете отак узяти й піти.
— У халаті?
— У халаті чи в чомусь іще, ви не можете піти.
— Я повернуся.
— Обіцяєте?
— Присягаю.
Він поцілував мені руку, та хвилина видалася мені такою ж наповненою, як і двадцять три роки, що минули.
Коли він переступав поріг, я додала:
— Покладаюся на те, що ви мене знайдете, бо я навіть не знаю, хто ви такий.
Він заплющив очі.
— Саме це і є чудовим: ви мене не впізнали.
І зачинив двері.
Я не хотіла бачити його від'їзд, тож так і стояла в прострації у глибині споночілого холу.
Під впливом шоку я не надала значення його останній фразі; натомість уночі, пригадуючи кожен момент нашої зустрічі, я згадала ці слова: "Ви мене не впізнали". Невже ми десь зустрічалися? Ні, чоловіка, наділеного такими фізичними даними, я не забула би. Можливо, ми були знайомі в дитинстві? І я не впізнала хлопчика в дорослому чоловікові. Так, напевно, так воно і є, колись ми гралися разом, потім виросли, він мене впізнав, я його ні, це і є пояснення тієї фрази.
Хто ж він такий?
Я поринула у спогади і не виявила жодного сліду Ґійома… Тож мені ще більше хотілося, аби він приїхав.
Наступного дня він попередив про свій приїзд телефонним дзвінком, запитавши дозволу приїхати на чай.
Коли він з'явився, я настільки була вражена елеґантністю його блейзера, тонкою тканиною сорочки, шикарними черевиками, тими численними деталями, завдяки яким дикун перетворюється на світську людину, що мені здалося, ніби я стою перед кимсь чужим.
Він зауважив моє сум'яття.
— Тільки не кажіть, що ви жалкуєте, що я одягнений у власний одяг. Бо інакше знову натягну халат вашої служниці, який я привіз.
І подав мені його, замотаним у шовковий папір.
— Не треба мені погрожувати, — відповіла я, — я намагатимусь призвичаїтися до вас такого.
Я провела його до вітальні, де вже стояли чай і тістечка. Здавалось, йому було приємно знову тут опинитись.
— Я тільки те й робив, що думав про вас, — сідаючи, зізнався він.
— Не крадіть у мене мій текст: це перша фраза, з якою я хотіла до вас звернутися.
Він поклав палець на вуста і повторив більш лагідним голосом:
— Я тільки те й робив, що думав про вас…
— О, любове моя, — вигукнула я й розридалась.
Я ніяк не могла збагнути своєї поведінки, тільки-но цей чоловік опинявся коло мене. Чому я розплакалася? Чому сховалась у його обіймах — це трапилось наступної ж секунди? Напевно… Вочевидь, із його наближенням у моєму тілі прокидалась інша, доти дрімлива жінка, значно жіночніша й хитріша за мене, яка спритно давала собі раду; я повністю на неї поклалась.
Коли я заспокоїлася, він змусив мене відхилитися від нього, посадив в інший фотель і наказав налити чаю. Він діяв розумно. Надмір емоцій убиває. Заняття буденними справами дало мені змогу відновити самовладання й дотепність.
— Ґійоме, вчора ви мене впізнали, але я вас так і не впізнала.
Він запитально глянув на мене, наморщивши лоба.
— Перепрошую? Я вас упізнав?
— Так, ми гралися разом, коли були маленькими, правда?
— Хіба?
— Ви не пригадуєте?
— Ні, звісно ні.
— Тоді навіщо мені дорікати, що я вас не впізнала?
Він несподівано розвеселився.
— Я вас обожнюю, справді.
— Що? Що такого я сказала?
— Ви єдина жінка, здатна захопитися чоловіком, який вийшов із хвиль. Якщо мене веселить те, що ви мене не впізнали, то тільки тому, що я людина відома.
— Відома мені?
— Ні. Багатьом людям. Про мене пишуть у газетах, там публікують мої світлини.
— Чому? Що ви для цього робите?
— Що я роблю?
— Ви граєте, пишете, виграєте змагання? Авто? Теніс? Парусний спорт? Адже саме талант робить людину відомою. А що робите ви?
— Я нічого не роблю. Я є.
— Ви є?
— Я є.
— І ким же ви є?
— Принцом.
Я настільки не сподівалася такої відповіді, що на якийсь час заніміла.
Він почав непокоїтись.
— Це шокує ваші переконання?
— Переконання?
— Ви маєте право вважати, що монархія — це безглузда, віджила система.
— Ні, ні-ні, це не те. Просто… я видаюся собі дівчам… Знаєте, дівчинкою, яка захопилася принцом. Це гротескно! Я відчуваю, що виглядаю смішною. Смішною, бо вас не знаю. Смішною, бо маю до вас почуття. Смішною!
— Але це не так.
— Якби я ще була пастушкою, — мовила я, розігруючи з себе паяца, — це ще було б на щось схоже! Принц і пастушка, правда ж? От тільки, як не прикро, в мене немає овець, я ніколи не доглядала овець, боюсь, що я їх зовсім не люблю, взяти хоча б те, що я не терплю їхнього запаху. Я — безнадійний випадок.
Цілком певно, я його розважала. Він схопив мої руки, щоб угамувати моє збудження.
— Прошу, не змінюйтесь. Якби ви знали, як мене захоплює ваше невідання… Я так призвичаївся до того, що дівчата умлівають у моїй присутності.
— Остерігайтеся, я цілком здатна зімліти перед вами! І до того ж, маю велике бажання так і зробити.
Розмова потекла у приємному руслі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мрійниця з Остенде, Шмітт Ерік-Емманюель», після закриття браузера.