Читати книгу - "Земля у рівновазі, Альберт Гор"

Із цим занепокоєнням я прийшов до Конгресу, і в 1978 році одержав листа від фермерської родини біля Тупа в штаті Теннессі, що розповідала про хворобу, спричинену, як вона припускала, відхо­дами пестициду, зваленими поряд із їхньою землею. Як виявилося, вона була права: компанія з Мемфісу, купила сусідню ферму на відстані сімдесят п'ять миль на захід і там скинула у траншеї кілька мільйонів галонів небезпечних відходів, що просочилися у джерела питної води на багато миль довкола. Відтак я організував перші слухання Конгресу з проблеми токсичних відходів і зосередив увагу на малій сільській громаді в Тупі (штат Теннессі) і ще одному недавно виявленому місці скидання відходів у невеличкому містечку Лав-Кенел на півночі штату Нью-Йорк. Згодом Лав-Кенел став синоні­мом проблеми небезпечних хімічних відходів, Тун — ні, але родина отримала одне з найбільших відшкодувань, будь-коли призначуваних у судовому процесі за шкоду від токсичних відходів.

Надмірна експлуатація родючого ґрунту і небезпечні хімічні відходи — справді зло, однак вони становлять по суті локальну загрозу для довкілля, серйозну, але незначну порівняно з глобальною проблемою, перед якою ми тепер стоїмо.

З ідеєю глобальної екологічної загрози я ознайомився ще молодим студентом, коли один із моїх професорів коледжу вперше у світі досліджував кількість вуглекислого газу (СО2) в атмосфері. Роджеру Рівелу вдалося, значною мірою завдяки своїй наполегливості, пере­конати світову наукову громадськість включити його План регулярного вимірювання концентрації СО2 до програми Міжнародного географічного року (1957-1958). Його колега С. Д. Кілінг дійсно провів таке вимірювання на вершині вулкану Мауна-Лоа на Гаваях. У середині 60-х років на лекціях з проблем населення Рівел поділив­ся зі своїми студентами вражаючими результатами перших восьми років вимірювань: концентрація СО2 стрімко зростала кожного року. Професор Рівел пояснив, що вищі рівні СО2 створять те, що він наз­вав парниковим ефектом, який призведе до потепління на Землі. Значущість його слів вражала: ми відслідковували інформацію лише за вісім років, але якщо ця тенденція триватиме, людська цивілізація спричинюватиме глибоку та руйнівну зміну в усьому глобальному кліматі.

З того часу я переглядав звіти про дані з Мауна-Лоа щороку, і, справді, характер зміни концентрації СО2 з роками залишився таким самим, окрім хіба того, що темп цієї зміни збільшився. Навіть двадцять п'ять років тому основні передумови парникового ефекту ніколи не піддавалися серйозному науковому сумніву, хоча більшість людей припускали тоді, як дехто це робить і досі, що екологічна система Землі якось абсорбує всі наші зловживання та вбереже нас від нас самих. Але наука професора Рівела навчила мене, що природа не має імунітету проти нашої присутності і що ми справді здатні суттєво змінити склад усієї атмосфери Землі. Я думаю, це розуміння було своєрідним шоком, оскільки я успадкував припущення, що й досі передається більшості дітей: Земля така величезна і природа така могутня, що ніяка наша дія не здатна мати жодного суттєвого чи тривалого впливу на нормальне функціонування її природних систем.

Через дванадцять років, як молодий конгресмен, я запросив професора Рівела бути провідним свідком на перших слуханнях Конгресу з проблеми глобального потепління. Пам'ятаючи про переконливість його застережень, я гадав, що, як тільки він викладе факти так чітко, як тоді в аудиторії коледжу, мої колеги і будь-хто інший у кімнаті слухань будуть шоковані так само, як я тоді, а відтак заохочені до дії. Натомість приголомшений був лише я один. Не свідченнями, хоча вони непокоїли навіть більше, ніж те, що я зберігав у пам'яті. Цього разу я був вражений реакцією частини деяких розумних людей, що, як я думав, мали б краще розумітися на цій справі. Але нестримне спалювання дешевого органічного палива має багатьох ревних захисників, і це була моя перша сутичка, і навряд чи остання, з потужним і рішучим опором небезпечній правді про те, що ми чинимо із Землею.

Упродовж наступних кількох років я почав серйозно вивчати питання глобального потепління та кілька інших складних проблем довкілля. Я проводив слухання, домагався фінансування досліджень і прийняття законодавства, що було покликане запобігати шкоді, читав багато книжок і журналів і розмовляв з людьми по усій країні — з експертами та стурбованими проблемою громадянами — про те, як нам зупинити наростання кризи. До певної міри реакція підбадьорювала. Наприкінці 70-х років значна частина населення перей­нялася цією проблемою. Але, незважаючи на зростання свідчень про те, що проблема справді глобальна, мало хто хотів думати про всеохопний характер потрібної реакції.

Мої власні початкові зусилля у поширенні відомостей про глобальне потепління переконали мене в цьому. Більшість людей все ще думали про довкілля в локальних чи регіональних межах, тому неможливо було отримати відповідне фінансування для дослідження проблеми глобального потепління. Не було й мови про консенсус щодо потреби негайних дій. Навіть основні екологічні групи опи­ралися цій проблемі: деякі сказали мені, що у них інші пріоритети. Багато хто обережно ставився до того, що, здавалося, мало обмаль свідчень у той час, а дехто був надміру чутливий до загальновизнаної складної політичної проблеми: якщо глобальне потепління буде сприйняте серйозно і світ розпочне пошук замінників для вугілля та нафти, ядерна енергія отримає значний поштовх для розвитку. Однак усвідомлення глобального потепління як однієї з головних загроз стало поволі зростати, і ми здійснили справжній прогрес на деяких інших фронтах. Наприклад, у грудні 1980 року, на засіданні Конгресу саме перед інавгурацією Рейгана, я, разом з конгресменами Джімом Флоріо, Томом Доуні та іншими, нарешті досяг успіху у прийнятті Закону про суперфонд для очищення місць звалищ небез­печних хімічних відходів.

Як не дивно, моє власне розуміння глобальної екологічної кризи було дуже суттєво розширене завдяки моїй причетності до того, що здавалося цілком іншою проблемою. Починаючи з січня 1981 року упродовж понад тринадцять місяців я проводив багато годин що­тижня за інтенсивним вивченням гонки ядерних озброєнь. Навесні 1982 року я запропонував комплексний підхід до вирішення питання — підхід, що відрізнявся від давніших зусиль щодо вирішення проблеми трьома важливими аспектами. По-перше, він визначив, у чому полягає основна причина ядерного глухого кута у співвід­ношенні між арсеналами супердержав з точки зору того, як це сприймається кожною із них. По-друге, було окреслено шляхи, якими особливості окремих військових технологій впливали на це сприйняття і на те, як обидві держави дивилися на співвідношення між двома арсеналами. По-третє, передбачалася особлива