Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Однак Веніамін Матвійович хоч як намагався дуркувати у притаманному йому стилі, та все ж сказав Спартакові дуже важливу річ: «Не вийде з тебе письменника. Такі патякала, як ти, довго не живуть». Почувши це, хлопець одразу ж запосміхався, бо згадав рядки з відомої пісні Висоцького:

И нож в него! Но счастлив он висеть на острие,

Зарезанный за то, что был опасен!..

І бажав сусіда того чи не бажав, але тим самим відповів на запитання, що стояло руба перед Спартаком щонайменше протягом півроку. Все почалося на його день народження – 4 січня. Оскільки їхня сусідка вийшла заміж, перетворилася на Клару Мусіївну Алфьорову-Габель та переїхала жити до свого шляхетного чоловіка з «мужицького» Подолу на «панський» Печерськ, Спартак дістав можливість уперше в житті збирати в окремій тепер квартирі яку завгодно кількість друзів. І все це – під чудовою ялиночкою…

Отож прикрашаючи ялинку напередодні Нового 1977 року, перебираючи старі розмальовані кульки та гірлянди, мама Гатя раптом вдарилася у спогади. Найвидатніше місце з-поміж інших займала історія про те, як їй «по блату» дісталася особлива «космічна» гірлянда. І вона защебетала ті самі традиційні нісенітниці, які повторювала щороку:

– О-о-ой, а поглянь-но, які красиві двигуни на крильцях цієї ракети!.. А які крильця у цього супутника!.. А оце ж твоя улюблена зірочка!.. Ти пам’ятаєш, як був маленьким і думав, що вся гірлянда зроблена із застиглої карамелі?! А потім хтось пошуткував, нібито Місяць зроблений із ніздрюватого сиру! Пам’ятаєш, мій хлопчику, дитинко моя люба?..

Спартака завжди неймовірно бісило, коли дорослі розмовляли з ним у пестливому тоні. Навіть якщо це робила матуся. Та мало що було у далекому дитинстві?! Зате тепер він знав що «двигуни» на крильцях ракет насправді є антифлатерними вантажами і що ліпити їх на моделі космічних ракет безглуздо. На крила літаків і стабілізатори зенітних ракет – будь ласка, а на ракети космічні – тьху!.. Знав хлопець також, що у супутника не «крильця», а сонячні панелі. І що зірки не з карамелі, а з водню й гелію. А також міг би розповісти, з яких мінералів складається місячний ґрунт. От тільки мама Гатя завжди зупиняла його просторікування:

– Ой, та я знаю, що ти розумний, як ходяча енциклопедія! Я ж просто хотіла згадати, яким ти був маленьким, а ти мені лекції читаєш.

Отож у розмовах з мамою завжди доводилося стримувати себе, щоб не наговорити зайвих речей, на які дорослі незмінно ображалися. Однак і зі своїм роздратуванням треба було щось робити!.. Зазвичай Спартак випускав пару, почитавши якусь хорошу книжку або сходивши в кіно повторного показу. Добре, якщо це був улюблений фільм про льотчиків чи про Космос: «В бій ідуть лише СТАРИКИ», «Приборкання вогню», «Москва – Касіопея», «Підлітки у Всесвіті»…

Втім, хоча напередодні Нового 1977 року він таки сходив до «Дружби»[6] на чеську НФ-стрічку «Секрет племені бороро», однак поліпшити зіпсований мамою настрій це аж ніяк не допомогло. Спартакові хотілося чогось більшого… Він раптом відчув, що груди розпирають думки, відсутні як в улюблених фантастичних фільмах, так і в книжках.

Його власні думки! Його власні – й більш нічиї!..

Тоді несподівано для себе хлопець вилучив зі шкільних запасів тонкий зошит у клітинку, де написав історію про льотчика-випробувача Леоніда, який «обкатує» на космічній трасі, що простягається від навколоземної орбітальної станції до Місяця, нові моделі ракетних двигунів. Але працювати спокійно й розмірено випробувачеві заважають ревнощі коханої дружини Селени. Одного разу дружина навіть пробралася в його експериментальний корабель, втрутилася в хід польоту, й вони обидва… розбилися!..

Не можна сказати, що оповідання «Політ в один кінець» писалося надто легко. Зовсім ні! Спартак витратив на його створення цілих три тижні. До того ж хлопець відчував, що варто розповісти історію кохання Леоніда і Селени, а також зберегти життя комусь із цієї парочки – але кому саме?.. Таким чином, «Політ в один кінець» мав би складатися не з однієї, а мінімум з трьох частин. І це була б, мабуть, ціла повість…

Але хто він такий, щоб писати науково-фантастичні повісті?! Учень 7-го класу Київської середньої школи № 20 Спартак Сивак – теж знайшлася видатна персона, пхе!.. Та й хто цю повість надрукує?! В журналах «Вокруг света» і «Техника – молодежи», які тато передплачував для нього, а також в «Науке и жизни», які передплачував для себе, публікувалися лише невеличкі «коротунчики», а не цілі повісті. А якщо раптом книжка?.. Ні-ні, щоб написати цілу книжку оповідань, треба бути справжнім письменником…

І тут Спартак раптом зрозумів одну просту й очевидну річ:

Нема в світі заняття кращого, ніж розповідати людям цікаві історії!!!

Колись давно, у глибокому дитинстві, він хотів бути льотчиком, як його героїчний дідусь Сьома. Потім за наполяганням тата Андрія відвідував різні спортивні секції – то плавання, то легкої атлетики, то академічного веслування, то класичної боротьби… А все тому, що, дивлячись на свою рідну сестру – тітку Ліду – та її чоловіка дядька Касима, тато мріяв, що його Спартак теж стане спортсменом, їздитиме на різні всесоюзні та зарубіжні змагання, а може, й до Олімпійської збірної потрапить. Та й ім’я у нього таке спортивне – Спартак… Проте вайлуватий хлопець міг захворіти у найнесподіваніший момент, що ставило хрест як на шляху до неба, так і на спортивних тренуваннях. Це все явно не для нього.

Натомість що перешкоджає йому стати прозаїком-фантастом?! По-перше, хоч як важко писався «Політ в один кінець», та від самого процесу написання Спартак дістав колосальне, ні з чим не зрівнянне задоволення. По-друге, його шкільні твори що з російської, що з української літератури вчительки періодично долучали до своєї особистої колекції. Звісно, якби Тамара Антипівна знала, що його мама – це ненависна їй Агата Литвак, якій вона «зарізала» оцінку з української мови!.. Але ж вона, на щастя, не знала.

І нарешті, по-третє: вся школа знала, що Спартак Сивак вміє чудово розповідати найрізноманітніші історії «на замовлення». Цим навіть час від часу користувалися вчителі. Бо якщо хтось із них мусив на певний час відлучитися – всі йшли до їхнього класу та «позичали оповідача» на один-два уроки. Можна було не сумніватися: навіть найзатятіші лобуряки та хулігани-старшокласники боятимуться поворухнутись, доки маленький опасистий «Професор» переповідає