Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

1

У перші тижні Другої світової війни батьки відправили свого шестирічного сина з великого східноєвропейського міста, як і тисячі інших дітей, до притулку в віддаленому селі.

Чоловік, що подорожував на схід, за солідну винагороду погодився знайти дитині тимчасових названих батьків. Не маючи особливого вибору, батьки довірили йому хлопчика.

Відсилаючи свою дитину геть, батьки вірили, що лише так зможуть забезпечити її виживання у війні. Через довоєнну антинацистську діяльність хлопчикового тата, їм самим довелося шукати укриття, щоб урятуватися від примусових робіт у Німеччині чи ув’язнення в концентраційному таборі. Вони хотіли врятувати дитя від цих небезпек і сподівалися, що кінець кінцем родина возз’єднається.

Однак події зруйнували їхні плани. У воєнній та окупаційній плутанині з безперервним переміщенням населення батьки втратили контакт із чоловіком, що повіз їхнього сина в село. Їм довелося змиритися з можливістю більше ніколи не побачити дитини.

Тим часом хлопчикова названа матір померла за два місяці після його приїзду, і дитині довелося самостійно блукати від одного села до іншого, де йому, бувало, давали притулок, а траплялося, гнали геть.

Села, в яких йому довелося провести чотири роки, етнічно відрізнялися від його рідних місць. Місцеві селяни, що жили відокремлено й одружувалися лише з місцевими, мали світлу шкіру, біляве волосся й сині або сірі очі. А хлопчик був смаглявий, темноволосий і чорноокий. Він розмовляв мовою освічених людей, мовою, якої східні селяни майже не розуміли.

Його вважали волоцюжкою циганського або єврейського походження, а переховування циганів або євреїв, чиє місце було в гетто або таборах смерті, наражало цілу громаду та кожного її члена на найсуворіше покарання з боку німців.

Села цього регіону століттями залишалися забутими Богом і людьми. Неприступні й віддалені від міст, вони існували на задвірках Східної Європи. Там не було шкіл і шпиталів, туди не постачали струм і проклали лише кілька брукованих доріг та мостів. Люди жили невеличкими поселеннями, так само як їхні пращури. Селяни поколіннями володіли річками, лісами й озерами. Єдиним законом була одвічна перевага сильнішого й заможнішого над слабшим та біднішим. Розділених католицькими та православними обрядами людей поєднували тільки безмежні забобони й незліченні хвороби, від яких однаково страждали і люди, і тварини.

Селяни невипадково були неосвічені та брутальні. Землі тут були неродючі, а клімат жорстокий. Річки, де майже не було риби, часто затоплювали пасовиська і поля, перетворюючи їх на болота. Просторі заболочені території та трясовини вгризалися в ці землі, а в густих лісах звично знаходили собі притулок зграї заколотників і злочинців.

Німецька окупація цієї частини країни лише посилила її вбогість та відсталість. Селянам доводилося віддавати значну частину мізерного врожаю регулярній армії та партизанам. Якщо хтось відмовлявся це робити, каральні рейди перетворювали села на жеврійні руїни.

Я жив у Мартиній хатинці, сподіваючись, що батьки ось-ось заберуть мене додому. Сльози не допомагали, і Марта не звертала уваги на мої рюмсання.

Вона була стара й завжди така згорблена, наче збиралася переломитися навпіл, але не могла. Її довге, ніколи не зачесане волосся сплуталося в незліченну кількість товстих кіс, які неможливо було розплести. Вона називала їх ковтунами. Диявольські сили оселилися в тих ковтунах, сплутуючи їх та змушуючи її старішати.

Вона сновигала туди-сюди, спираючись на шишкуватий ціпок, і бурмотіла щось незрозумілою мені мовою. Її маленьке висохле личко вкривало павутиння зморщок, а шкіра була червонувато-брунатна, наче перепечене яблуко. Її худорляве тіло постійно здригалося, немов усередині дмухав вітер, пальці на кістлявих руках із покрученими хворобою суглобами завжди тремтіли, а голова на довгій хирлявій шиї смикалася в усі боки.

Бачила Марта погано. Вона глипала на світ крізь крихітні щілинки під густими бровами. Її повіки скидалися на борозни в глибоко зораній землі. З кутиків очей завжди сочилися сльози та проторованими доріжками стікали донизу, де змішувалися з липкими нитками, що звисали з носа, і пінистою слиною на губах. Стара була схожа на сіро-зелений наскрізь гнилий гриб-дощовик, що чекає на останній порив вітру, щоб вибухнути зсередини чорним сухим тліном.

Спочатку я боявся її і заплющував очі, коли вона наближалася. Відчував лише огидний сморід її тіла. Вона завжди спала вбраною. Казала, що одяг — найкращий захист від численних хвороб, які заносить до кімнати свіже повітря.

Марта стверджувала, що для того, щоб залишатися здоровим, слід митися не частіше, ніж двічі на рік, на Різдво та Великдень, та навіть тоді не варто докладати надмірних зусиль чи роздягатися. Гарячою водою вона користувалася лише для того, щоб розпарити численні мозолі, викривлені кісточки та врослі нігті на шишкуватих ногах, які відмочувала раз чи двічі на тиждень.

Вона часто гладила моє волосся старими, тремтячими руками, схожими на садові граблі. Вмовляла мене погратися у дворі й потоваришувати з домашніми тваринами.

Урешті-решт я збагнув, що вони не такі небезпечні, як здавалися. Я пригадував історії про них, які нянька читала мені з книжки з картинками. Ці тварини жили своїм життям, любили та сварилися, й сперечалися власною мовою.

Кури юрмилися біля курника і, штовхаючись, тягнулися до зерна, яке я їм кидав. Деякі розгулювали парами, інші дзьобали слабших і самотньо хлюпалися в дощових калюжах або ошатно розпушували пір’я, сідаючи на яйця, й хутко засинали.

У дворі відбувалися дивні речі. Вилупившись з яєць, чорні та жовті курчата самі скидалися на яйця на тоненьких довгих ніжках. Якось до зграї приєднався самотній голуб. На нього тут, вочевидь, не чекали. Коли він приземлився між курчатами, піднявши крилами порохи, пташенята налякано кинулися навтьоки. А коли він узявся залицятися, подріботівши ближче й гортанно воркуючи, кури залишалися негостинними й дивилися на чужинця з презирством. Варто йому було підійти ближче, вони незмінно квохтали і тікали.

Одного дня, коли голуб звично намагався поспілкуватися з курками і курчатами, від хмари відірвався невеличкий чорний силует. Кури з галасом кинулися до клуні й курника. Чорний клубок каменем упав на зграю. Лише голуб не мав, де заховатися. Перш ніж він устиг хоча б розправити крила, сильна птаха з міцним загнутим дзьобом притиснула його до землі і вдарила. Кров бризнула на голубине пір’я. Марта вибігла з хатинки, розмахуючи ціпком, але шуліка плавно злетів, несучи в дзьобі мертве голубине тільце.

У маленькому, спеціально загородженому камінням садочку Марта тримала змію. Та звивисто повзала серед листя, змахуючи роздвоєним язиком, наче прапором на військовому параді. Здавалося, навколишній світ анітрохи не займав змію; я ніколи не розумів, чи помічає вона мене.