Читати книгу - "Холодне серце, Гауф Вільгельм"

Ох, хоч би ковточок води в рот!

Лізбет швиденько схопилась і винесла старому кухоль води, та коли глянула, який він нещасний, то не стримала серця і, згадавши, що чоловіка немає вдома, принесла келих вина й окраєць хліба.

— Нате, їжте на добре здоров'я. Вино з хлібом корисніше від самої води.

У старого аж сльози з очей покотились.

— Я дожив до сивого волосся, а мало бачив таких милосердних людей, як оце ви, пані Лізбет. Нехай же вам щастить в усьому. Таке серце не лишиться без винагороди.

— Звичайно, ні! Вона тут же, на місці, одержить винагороду! — почувся страшний голос.

Обернувшись, вони побачили червоного від гніву Петера.

— Ти розливаєш старцям моє найкраще вино і даєш мій келишок до губ голодранця! — накинувся він на дружину. — Так ось же тобі!..

Лізбет кинулась йому в ноги, благаючи простити її, та хіба кам'яне серце може прощати? Петер щосили шмагонув жінку по прекрасному чолу своєю дубовою палицею, і та, непритомна, впала дідові на руки. Петер кинувся був до неї, щоб подивитись, чи жива вона, коли почув добре знайомий голос:

— Не турбуйся, Петере-дровопал! Це була найчарівніша квітка Шварцвальду, а ти її розтоптав, і більше вона не цвістиме.

Петер зблід і промовив:

— Так це ви, пане Склярчук? Ну, що сталось, те сталось, так і буде! Я сподіваюся, ви не потягнете мене до суду за вбивство?

— Нещасний! — озвався лісовик. — Що мені з того, як я твоє смертне тіло почеплю на шибениці? Ні, не земного суду бійся, а іншого, суворішого, бо ти продав свою душу нечистому.

— Коли я й продав своє серце, — закричав Петер, — то лише ти в тому винний, ти з своїм облудним багатством. Ти сам погнав мене на загибель, змусив шукати допомоги в іншого, і на тобі лежить відповідальність!

Як тільки він це промовив, так став Склярчук рости й товщати і зробився великим та кремезним; очі стали з добрячі тарілки завбільшки, а уста — мов піч, і з них пашів огонь. Петер упав навколішки і весь тремтів — не захистило його і кам'яне серце. Мов яструб кігтями, схопив Склярчук Петера за в'язи, крутнув ним, мов сухим листом, і брязнув об землю, аж ребра затріщали.

— Нікчемний хробак! — загув, мов грім, лісовик. — Та я б міг тебе, якби схотів, рознести на шмаття, бо ти зневажив хазяїна лісів. Тільки заради цієї мертвої жінки, що нагодувала й напоїла мене, даю тобі тиждень строку. Не повернешся на добрий шлях, то зітру тебе на порох, і підеш ти просто в пекло!

Уже вечоріло, коли побачили люди на землі непритомного Петера. Хтось приніс води й оприснув його. Петер глибоко зітхнув, довго оглядався круг себе, потім спитав, де пані Лізбет. Ніхто її не бачив. Петер подякував людям і пішов у дім. Він обшукав усі закапелки, заглянув у льох і на горище — жінки ніде не було. Отже, все це йому не наснилося. Незвичні думки зароїлись у Петера в голові: він думав про свій кінець. Він питав себе, як піде туди, на той світ, пригнічений сльозами й горем нещасних бідняків, котрих він цькував собаками, мовчазним відчаєм рідної матері, кров'ю добросердої Лізбет, Що скаже він її батькові, коли той прийде і спитає: "Де моя дочка, твоя дружина?"

Цілу ніч він мучився безперестанку, прокидався щохвилини, бо над вухом шепотів ніжний голос: "Петере, добудь собі тепліше серце", — голос його жінки. Вдень він пішов у шинок, щоб хоч трохи розважитись, і зустрівся там з гладким Езекіелем. Петер сів поруч і завів розмову. Говорили про погоду, про війну, про податки і, нарешті, про смерть. Петер запитав у Езекіеля, що він думає про загробне життя, як воно там буде. Той відповів, що коли тіло поховають у землю, то душа піде або в рай, або в пекло.

— То поховають і серце разом? — напружено спитав Петер.

— Авжеж! — відказав Езекіель.

— А як людина вже без серця? — не вгавав Петер.

Гладкий страшно глянув на нього.

— Що ти хочеш цим сказати? Натякаєш на мене, думаєш, може, що я не маю серця? — спалахнув він.

— Ні, чому ж. Маєш, та кам'яне! Гладкий спантеличено озирнувся навколо — чи не чує їх хто сторонній — і промовив:

— Звідки ти знаєш? Чи й твоє вже більше не б'ється?

— Не б'ється більше, — озвався Петер, — принаймні тут, у моїх грудях. Скажи мені, — адже тепер ти знаєш, про що я думаю, — що буде з нашими серцями?

— Знайшов чим журитись? — осміхнувся Гладкий. — Наживешся усмак на світі — і край! То добре, що ми маємо кам'яні серця і не знаємо страху перед такими думками.

— Воно правда, та все-таки я інколи думаю про смерть і, хоча тепер вона мене не лякає, пригадую собі, як жахався її колись, як був ще хлопчиськом, — відповів Петер.

— Ну, добра нам ждати нічого, — зауважив Езекіель. — Я колись питав учителя, то він сказав мені, що буде після смерті: безгрішні серця підуть угору, а важкі — униз, і я думаю, що наші каменюки мають добрячу вагу.

— Це так, — погодився Петер. — А знаєш, інший раз мені самому бридко, що маю таке черстве серце.

Так вони погомоніли й розійшлись. А вночі Петер знову почув знайомий шепіт: "Петре, добудь собі тепліше серце!" Він не каявся, що вбив дружину, та коли казав слугам, що вона виїхала, то кожного разу думав: "І де вона ділась?"

Минуло шість днів. Щоночі Петер чув жінчин голос і все згадував погрози малого лісовика. На сьомий день уранці він схопився з ліжка й промовив сам до себе: "Гаразд, спробую, чи не розживусь на тепліше серце, бо цей байдужий до всього камінь робить моє життя нудним і порожнім!" Він одягся, скочив на коня й поскакав у ліс. Заїхавши в глушину, він спішився, піднявся на гору, підійшов до старої ялини й проказав свій вірш-примовку: "Гей, дідусю-лісовик, віком вельми давній…"

Тоді вийшов до нього Склярчук, та не веселий і приязний, як колись, а засмучений і похмурий. На ньому був каптанець з чорного скла та широка стьожка-жалоба на брилі. Петер добре знав, за ким журиться старий.

— Чого ти хочеш від мене, Петере Мунк? — глухо спитав лісовик.

— Я маю право ще на одне бажання, пане Склярчук, — відповів Петер, опускаючи додолу очі.

— Хіба люди з кам'яним серцем можуть чогось бажати? — здивувався старий. — Ти ж усе маєш, чого кортіло твоєму дурному розумові, і мені важко вдовольнити твоє бажання.

— Ви ж мені обіцяли вдовольнити три бажання, і одне лишилося за мною, — не вгавав Петер.

— Так, — погодився лісовик, — тільки я можу зректися своєї обіцянки, коли твоє бажання нерозумне. Ну, та гаразд, кажи, побачимо, чого тобі бажається!

— Вийміть у мене з грудей мертвий камінь і верніть моє живе серце, — попрохав Петер. — Хіба це я купив твоє серце? — спитав лісовик. — Чи Міхель-Голландець, що разом з грошима дає кам'яне серце? Там, у нього шукай своє серце.

— Ех, він ніколи його не поверне, — сумно відповів Петер.

— Мені тебе шкода, дарма що ти такий поганий, — сказав, трохи подумавши, Склярчук. — І через те, що твоє бажання не безглузде, я не відцураюсь допомогти тобі. То слухай: свого серця силою ти не вернеш, а хитрощами можеш, і це не буде важко, бо Міхель як був, так і лишився дурнем, хоч і думає, ніби він дуже розумний. Іди просто до нього й роби, як я тобі скажу.

Малий лісовик навчив Петера, як і що робити, й дав йому на дорогу білого скляного хрестика, сказавши:

— Міхель не зможе зашкодити твоєму життю і випустить тебе, як тільки ти захистишся цим хрестиком і молитимешся. А коли все так зробиш і забереш назад своє серце, то знову приходь сюди.

Петер узяв хрестика, пригадав у думці, що треба робити, й пішов у володіння Міхеля-Голландця. Він тричі тукнув його на ім'я, і той негайно з'явився.

— Так ти вбив свою жінку? — спитав Міхель, несамовито регочучи. — Це добре, бо вона й справді розвіяла б усе твоє добро на старців. Тепер тобі треба на якийсь час виїхати звідси: коли помітять, що вона зникла, зчиниться неабиякий галас. Ти, мабуть, прийшов по гроші?

— Ти вгадав, — погодився Петер. — І мені треба багато грошей, бо до Америки неблизько.

Міхель пішов уперед і повів Петера до своєї хатини. Там він витяг із скрині кілька торбинок з золотом і, висипавши гроші на стіл, почав їх лічити.

— А ти, Міхелю, великий брехун, — промовив тим часом Петер, — казав, ніби дав мені кам'яне серце і взяв собі моє.

— А хіба це не так? — здивувався той. — Ти ж чуєш у грудях своє серце? Хіба воно не холодне, мов крига? Чи маєш ти страх, або жаль який, або каяття?

— Ти тільки трохи заспокоїв моє серце, але воно лишилося в грудях, і в мене, і в Езекіеля — він сам мені про те хвалився. Отже, ти просто нас обдурив. Не такий ти майстер, щоб непомітно виймати з грудей серце, не пошкодивши людини. Не вмієш ти чарувати!

— Та кажу ж тобі, — роздратовано крикнув Міхель, — що всі ви: і ти, й Езекіель, і всі інші багатії, — маєте кам'яні серця, а справжні ось тут у мене в кімнаті!

— І все ти брешеш, Міхелю! — не вгавав Петер. — Тільки бреши комусь іншому. Чи ти думаєш, не бачив я таких штук, коли їздив по світах? Оті всі твої серця зроблені з воску. Ти, безперечно, дядько при грошах, а тільки чарувати, Міхелю, ти все-таки не вмієш!

Тоді лісовик страшенно розпалився.

— Ану, ходім, — гукнув він Петера, — читай сам, знайди своє серце. Дивись, може так битися серце з воску?

— Звичайно, з воску, — наполягав Петер. — Справжнє серце б'ється не так. Моє серце у мене в грудях, а ти в чарах не тямиш!

— Ну, то я тобі доведу! — зовсім обезглуздів з гніву Міхель. — Ти зараз сам побачиш, що то твоє серце!

Він розірвав на Петері сорочку, витяг камінь, показав йому, а тоді без клопоту поставив його справжнє серце на місце, і Петер почув, як воно забилось. Як він тому зрадів!

— Ну, а що? — засміявся Міхель.

— Так, твоя правда, — відповів Петер, нищечком витягаючи хрестика. — Ніяк не сподівався, що можна таке робити…

— От бачиш! Я чарувати вмію. Ну та годі, давай, я його знову вийму.

— Ні, голубе, зачекай з тим! — вигукнув Петер, відскочивши назад. — Мишей ловлять салом, і цього разу ти лишився в дурнях! — і почав читати всі молитви, які тільки міг пригадати.

Міхель став меншати й меншати, він упав додолу, корчився, наче гадина, стогнав і зітхав, а всі серця навколо затріпотіли, мов годинники у годинниковій майстерні.

Петерові стало дуже страшно. Він кинувся геть із хати і, тремтячи від жаху, почав дряпатися на скелю: він чув, як Міхель тупотів і казився, вигукуючи йому вслід страшні прокльони.