Читати книгу - "Престиж"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Будь-яке з вищенаведених запитань хвилювало мене значно більше, ніж ворожнеча між прадідами, про яких я ніколи не чув. Щоправда, один із них написав книжку. Доволі цікаво. Можливо, варто обговорити цю тему.
— Сто років не торкалася їх.— Кейт порпалася в шухляді, і її голос лунав приглушено. Вона витягла кілька сімейних альбомів, обережно поклала їх на підлогу й полізла в глиб шухляди.— Ось вони.
Жінка тримала в руках брудний стос старих, вицвілих паперів різного розміру. Залишивши їх на канапі, вона підхопила свій келих і лише тоді заходилася гортати сторінки.
— Мій прадід був схильний до патологічної охайності,— мовила вона.— Він ніколи нічого не викидав. Навпаки, клеїв наліпки, укладав списки й зберігав різні дрібниці у спеціальних відділеннях шафи. Коли я була маленькою, часто чула від батьків: «Це дідові речі». Ми не торкалися його документів, нам навіть заборонялося дивитися на них. Але ми з Розалі не втрималися від спокуси й кілька разів порушили заборону. Коли вона вийшла заміж і поїхала звідси, я залишилася сама й нарешті проглянула весь архів. Мені вдалося продати дещо з костюмів і реквізиту, причому за хорошу ціну. Ось ці афіші я знайшла в його колишньому кабінеті.
Розповідаючи, вона перебирала афіші і зрештою простягла мені протертий пожовтілий аркуш, який так часто згортали й розгортали, що він майже розсипався у пил. Ця афіша сповіщала про концерт у «Театрі Імператриці» на Еверинг-роуд у Сток-Ньюїнгтоні. Над списком виконавців було надруковано, що кількість показів обмежена і відвідати їх можна у денний і вечірній час, від 14 до 21 квітня («Слідкуйте за газетними оголошеннями»). Окрасою програми був ірландський тенор Денніс О’Каннаґан («Відкрий серце веселій Ірландії»), чиє ім’я було виділено червоним. Також виступали сестри Маккі («Тріо чарівних співачок»), Семмі Рейнальдо («Боїтеся лоскоту, ваша високосте?»), Роберт і Роберта Франкс («Неперевершена декламація»). Усередині списку — нахилившись ближче, Кейт тицьнула пальцем у рядок — значилося таке: «Великий Дантон» («Найвидатніший у світі ілюзіоніст»).
— Мій прадід довго йшов до своєї мети,— пояснила вона.— Більшу частину життя він прожив скромно й прославився лише за кілька років до смерті. Ця афіша датується 1881 роком, коли він щойно став відомим.
— А це що таке? — спитав я, вказуючи на акуратно виведений стовпчик на полях афіші. Аналогічні стовпчики виднілися на звороті.
— Те, що я називаю «маніакальною системою підрахунків» Великого Дантона,— відказала Кейт. Вона перемістилася з канапи на килим і невимушено опустилася на коліна поряд із моїм кріслом. Нагнувшись до афіші, затиснутій у моїй руці, вона провадила далі.— Я ще не зовсім розібралася, але перша цифра позначає ангажемент. Десь тут має бути гросбух із повним переліком усіх його виступів. Нижче розшифровано, скільки разів він виходив на сцену — як денні, так і вечірні виходи. Далі вказані порядкові номери фокусів з основного репертуару. Крім того, в його кабінеті зберігається близько десятка книжок, де описано всі трюки. Кілька таких записників лежать тут — можете подивитися, які фокуси він показував у Сток-Ньюїнгтоні того тижня. Однак його система є значно складнішою: більшість трюків мають варіації, і до кожної додаються перехресні посилання. Погляньте на цю цифру — «10 г». Мабуть, таким був гонорар. Десять гіней.
— Це багато?
— Якщо йдеться про один виступ, це приголомшлива сума. Проте я підозрюю, що це оплата за тиждень. Доволі скромна. Гадаю, той театр був скромним.
Я підхопив інші афіші. Як і сказала Кейт, на кожній із них був проставлений цифровий код.
— Увесь його реквізит відмічений ярликами,— пояснила вона.— Іноді я дивуюсь, як він знаходив час спілкуватися із зовнішнім світом і заробляти собі на життя. Розчищаючи підвал, я виявила, що кожен предмет пронумерований, внесений до величезного реєстру разом із перехресними посиланнями на інші записники.
— Може, хтось допомагав йому.
— Ні, почерк скрізь однаковий.
— У якому році він помер? — спитав я.
— Як не дивно, є певні сумніви. У газетах згадують 1903 рік. «Таймз» навіть розмістила некролог, але деякі селяни стверджують, що рік по тому він ще жив тут. Найдивовижніше, що я натрапила на цей некролог в альбомі з газетними вирізками — приклеєний, пронумерований і вказаний у реєстрі, як і всі інші матеріали.
— Як ви це пояснюєте?
— Ніяк. Альфред Борден пише про це у своїй книжці. Завдяки йому я про все дізналася, а потім спробувала з’ясувати, що ж між ними сталося.
— Чи лишилися ще якісь записи?
Вона потягнулася за альбомами, а я плеснув собі чергову порцію американського віскі — цей незнайомий сорт починав мені подобатися. А ще мені подобалось, що Кейт сидить біля моїх ніг, час від часу зводить на мене очі й нахиляється ближче. Незвична ситуація — ледве розуміючи, що відбувається, я розмовляв про фокусників і зустрічі в ранньому дитинстві, замість того щоб писати репортаж чи їхати в гості до батьків, як планував.
Частина моєї свідомості, телепатично пов’язана з братом, сповнилася неземного спокою, яким він ніколи не ділився зі мною. Він умовляв мене залишитися.
За вікном сутеніло, і дощ над Пеннінськими горами не вщухав. Був крижаний протяг. Кейт підкинула у вогонь ще одне поліно.
Частина друга. АЛЬФРЕД БОРДЕН
I
Перший запис зроблено 1901 року.
Моє ім’я — моє справжнє ім’я — Альфред Борден. Історія мого життя — історія таємниць, що повсякчас супроводжували мене. На цих сторінках вони описані вперше і востаннє; другого рукопису немає.
Я народився восьмого дня травня місяця 1856 року, в приморському містечку Гастінгз. Ріс здоровим, жвавим хлопчиком. Мій батько був відомим на всю околицю торговцем, бондарем і колісником.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Престиж», після закриття браузера.