Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дівчина, яку ми вбили 📚 - Українською

Читати книгу - "Дівчина, яку ми вбили"

1 109
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дівчина, яку ми вбили" автора Поліна Кулакова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 30
Перейти на сторінку:
передати у спадок уміння рибалити і любов до літератури про Другу світову війну…

Ми сиділи півколом на березі Дністра, виголошуючи тости, час від часу курили цигарки. Невдовзі компанія зменшилась — Святослав надував гумового човна невеличким насосом для велосипеда. Вираз обличчя у нього був дещо ображений, але ми не зважали на це. Як у старі добрі часи. Руде, трохи задовге, як на дорослого чоловіка, волосся теліпалося в такт рухів насоса, а круглим обличчям, всіяним веснянками, струменів піт. Коли човник був цілком готовий до плавання, Святослав кілька хвилин перепочив поряд з нами, а тоді рушив назад у своїх справах.

— Я поплив, – безбарвно повідомив він нам, перекладаючи в судно вудку, приманки для риби, пляшку води і одноразову тарілочку з шашликом для себе. — Я сюди не пиячити приїхав.

— Ми не бачилися понад десять років, а ти такий самий! — розреготався Влад.

— Це трохи небезпечно — пливти самому. Скоро стемніє, — батьківським тоном сказав Марко.

— Течія слабка, — Святослав махнув рукою у бік Дністра. — Я ненадовго.

— Не викаблучуйся. Завтра вдосвіта закинемо вудочки і наловимо стільки риби, скільки хочеш! — сказав Влад і потягнувся по пляшку. —Краще випиймо.

З усієї нашої зграйки саме Влада можна було назвати веселуном і бешкетником. Він був високим на зріст й мав козацьку статуру — міцні руки, широкі плечі та нестримний палкий темперамент. Коли було весело — його сміх міг підняти цілий район на ноги, проте коли він гнівався чи нервував — билися шибки й чужі носи. Він любив гарно розважитись та пожартувати, і не завжди ті жарти були добрими. Пригадую, як колись він задля розваги підпалив смітник у кабінеті математики, цим зірвавши заняття у школі на цілий день. А ще саме Влад придумав зачинити Ліду з Павлом у комірчині. Поки дівча готувалося до стрибка, він нагнувся до мене й прошепотів: «У мене є ідея!»…

— Вудки закинемо на ніч, — додав я. — Поки сонце не сяде, клюватиме слабко.

Рудий махнув на нас рукою й попхав човника до води. За мить він уже впевнено відпливав від берега. Його яскрава помаранчева футболка майоріла поверх брудно-зеленої гуми, ніби сигнальний вогонь. Ми ще щось кричали йому навздогін — можливо, образливе. Не пам'ятаю, що саме, бо алкоголь уже потроху туманив мізки.

Засиділися на березі аж до темряви, милуючись багряними іскрами від багаття, котрі злітали вгору до темно-синього неба. Ми з Марком пропускали випивку, споглядаючи, як Павла із Владом починало «заносити».

Повітря було теплим та приємним. Спека сходила нанівець і легкий прохолодний бриз від води допомагав тверезіти. Шашлик, приготований Владом, видався надзвичайно смачним. Секрет соковитості м'яса полягав у маринаді. Він використовував нежирний кефір і перець, принаймні так нам сказав.

Зрештою я натягнув ліхтарика собі на лоба (він був невеличким, кріпився довкола голови еластичною стрічкою) і взявся розкладати свої новенькі вудки.

— Хочу завтра традиційної ухи, хто мене підтримає? — весело повідомив я товариству, прикріплюючи наживку на кінці гострого сріблястого гачка.

Гуд із Владом подивилися на мене, як на навіженого, й кривим кроком пішли до великого намету, залишивши нас на самоті з нічним Дністром та галасливими цвіркунами. Марко затримався зі мною лише на кілька хвилин і допоміг з начинням, а потім махнув на прощання й теж пішов спати.

Було гарно, але нічого не клювало. Я просидів отак десь годину, вслухаючись в липневу ніч, яку розрізало голосне хропіння з наметів. Згодом, коли темрява ще більше згустилася, мені стало прохолодно. Я покинув свої вудки на березі, із закинутою наживкою у воді, й вирішив трохи розрухатися. Неквапом пішов берегом, розмірковуючи над тим, як у нас по-різному склалося життя.

Павло, не зважаючи на проблеми з психічним здоров'ям, досягнув чималих успіхів. Окрема квартира в новобудові, їздить двічі на рік відпочивати за кордон. І двічі на рік у нього нова дівчина (кожна привабливіша за попередню). Як сам про себе говорив Паша: Гуд неодружений — Гуд щасливий.

Марко завжди у нас залишався в тіні. Він ніколи не висловлювався першим, ніколи не був кращим, але й гіршим також не був. Нейтрал, ось яке слово досконало характеризує його як особистість. Проте цей хлопчик-тінь зумів отримати дві вищі освіти і міцно засісти в кріслі керівника однієї потужної франківської компанії. Якби мене спитали, чи буде з Марка лідер — я б посміявся. Але я помилявся, як і решта людей з його оточення…

Раптом хтось закричав. Нічну тишу розірвало на шматки. Я стрепенувся і повернув голову на звук.

— Святославе! Артеме! — гукав знайомий голос.

Зрозумівши, що мене шукають, я пішов у бік нашого табору. А щойно підійшов ближче, побачив голого до пояса Гуда, який світив ліхтариком у воду.

— Ти чого? — спитав я друга. — Ніч надворі, а ти горлаєш. Не проспався ще?

— Ти де був?! — кинув він мені питанням на питання.

— Природа кликала, — з сарказмом відповів я.

— Рудого бачив?

Я заперечно захитав головою і кинув погляд на воду.

— Не бачив Свята після того, як він поплив на човні, — уточнив я.

— Я теж, — з відчутною тривогою сказав Гуд. — Може, ходімо пошукаємо його?

— Забий, — відповів я й пішов перевіряти покинуті вудки. — Бачиш, не клює геть нічого. То він упертий баран і сидить, поки чогось не впіймає.

— А як щось трапилося?

Я глянув на нього, мов на дурного, але за мить здався.

— О'кеееей, — невдоволено протягнув я. — Ходімо шукати.

Івано-Франківськ, наші дні

— У мене питання… — перебила мою розповідь журналістка. — А чи складно було зібрати всіх? Після такої тривалої перерви…

— Наталю, ми відхиляємося не в той бік.

Вона починала мене дратувати. Серйозно. Якщо дівча копирсалося в судових документах, тоді якого дідька припхалося сюди? Для чого приходити сюди, питати те, що вона й так знає? Я дуже хотів поділилися тією історією, яка трапилася насправді. Але що буде потім? Що робитиме з отриманою правдою ця самовпевнена стажерка?

Мені потрібно було більше часу, тож я підвівся з дивану й пішов до вбиральні. Самотня жарівка дратуюче мерехтіла. Тьмяне світло падало на пошарпані, вкриті сірою цвіллю стіни та стелю. Вбиральня, як і решта квартири, потребувала ремонту. Але я не мав на це грошей.

Зробивши свої справи, я увімкнув воду й

1 ... 5 6 7 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина, яку ми вбили», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчина, яку ми вбили"